Андріївський узвіз
Андріївський узвіз пролягає від Контрактової площі до перетину Володимирської та Десятинної вулиць.
Верхня частина узвозу виникла на шляху, який ще за часів Київської Русі зв`язував Верхнє місто із Подолом, тягнучись між Андріївською (Уздихальницею) та Замковою (Хоревицею, Старокиївською, згодом Киселівкою) горами. За доби середньовіччя відгалуження Андріївського узвозу було прокладено і до замку на горі Киселівка. У 1711 р. за наказом тодішнього київського губернатора проїзд між Замковою та Андріївською горами було розширено, і він став придатним для пересування не лише пішоходів і вершників, а і для проїзду запряжених кіньми й волами возів.
Назву узвіз одержав, імовірно, у 18 ст. від Андріївської церкви.
Андріївську церкву заклала імператриця Єлізавета Петрівна в 1744 році, на знак вдячності долі, яка подарувала їй українського парубка Олексу Розума, невдовзі чоловіка, графа Разумовського. Побудована церква була в 1754 році за проектом архітектора Растреллі.
У 1920 Андріївський узвіз був перейменований на вул. Г. В. Лівера. У 1944 було прийнято рішення про повернення йому історичної назви; у 1957 – прийнято повторне рішення.
До Андріївського узвозу прилучаються: вулиці Покровська – Боричів Тік – Фролівська і Воздвиженська.
Існує легенда, відповідно якої місце, де тепер тече Дніпро, було морем. Коли св. Андрій Первозваний прийшов у Київ і встановив на горі, де зараз стоїть Андріївська церква, хрест, то все море спливло вниз. Але деяка частина його залишилася і сховалася під Андріївською горою. Коли пізніше тут побудували церкву, то під престолом відкрилася криниця. Андріївска церква не має дзвонів, бо за легендою, при першому ж ударі вода прокинулася б і залила не тільки Київ, але і все Лівобірежжя.
Так уже заведено, що пам’ятники при житті не ставлять нікому. Хоча є ще одне виключення , єдине у своєму роді – неподалік Андріївської церкви – пам’ятник (скульптор В. Щур) літературним героям Проні Прокопівні і Свириду Петровичу, персонажам фільму за однойменною п’єсою Старицького “За двома зайцями”.
Однією з найбільш відомих пам’яток Андріївського узвозу є бдинок №15, так званий Замок Ричарда. Його історія оповита таємницями. Розповідаючи про середньовічний замок, дехто стверджує, що відважний англійський король Ричард Левине Серце (ХІІ ст.) дійсно був в цьому замку. Нажаль, факти свідчать про інше. На Андріївському узвозі замок з’явився в 1902- 1904 р.р. Збудував його А. Краусс в стилі англійської неоготики.
Після того, як власник здав помешкання в найм, в будинку почали відбуватись несподівані і жахливі речі: розповідали, що в замку оселилась нечиста сила. Чутки були викликані страшним завиванням в пічних та вентиляційних трубах. Мешканці Києва були паралізовані страхом. Ця історія закінчилася, коли мешканець дому відомий історик, професор Київської духовної академії С. Т. Голубєв, до знемоги стомлений тужливим виттям у трубах, сунув руку в димохід і знайшов а там яєчну шкарлупу. Вона і була причиною неприємних для слуху звуків: крізь маленькі дірочки в шкарлупі проходило повітря, а шкарлупа відігравала роль резонатора. Як вона потрапила в трубу, можна тільки догадуватися. Швидше за все, туди неї підкинули робітники, яких чимось озлив підрядчик … Для дореволюційної київської богеми замок був втіленням романтичних мрій. На його верхніх поверхах містилися майстерні київських художників Фотія Красицького, Ивана Макушенко, Григорія Дядченко.
Вулиця відома тим, що у будинку під №13 у 1906-1919 р.р. жив письменник М. О. Булгаков, автор романів “Біла гвардія”, “Дні Турбиних”, “Майстер і Маргарита”. Сьогодні письменник відпочиває на лаві у дворі будинку , де розташовано його музей.
На Андріївському узвозі також функціонує унікальний Музей однієї вулиці. У ньому досліджено історію узвоза у картинах, фотографіях та інших речах від давнини до наших часів.
Збережений у стародавньому вигляі, узвіз називають київським Монмартром .— це місце виставки-продажу живопису і виробів народної творчості під відкритим небом. У будь-який день, у будь-яку погоду ви побачите тут декілька художників, що демонструють свої роботи, зразки прикладного мистецтва – прикраси, посуд із скла і кераміки, кумедні фігурки з дерева, іграшки, медалі, монети і багато чого іншого.
У затишному парку нижче церкви зібрані скульптури Івана Кавалерідзе.
Що писали про Андріївський узвіз:
1. Андреевский спуск//Киев: Энциклопед. справочник.- К., 1986.- С. 39.
2. Андреевский спуск: Культур. путеводитель.- К., 1998.
3. Андріївський узвіз// Вулиці Києва: Довідник.- К., 1995.- С. 11.
4. Душа и символ Андреевского спуска// Плотнікова І. Прогулянки Старим Подолом.- К., 2003.- С. 34- 42.
5. Кудрявцев Л. Київ- твоє місто: Андріївський узвіз, його легенди і сучасність// Наука і суспільство.- 2005.- № 1-2.- С. 21- 26.
6. Підгора В. В день народження столиці- на Андріївському узвозі// Культура і життя.- 2002.- № 19.- С. 7.
Вулиця Рейтарська
Київ- це не тільки розкішні фасади будинків і засліплюючий блиск реклами. Є ще «незримая прелесть гулких подъездов, тёмных дворов , мрачных закоулков”. Все це запримітив з чорного ходу поет Борис Пастернак, перебуваючи в Києві у 1934 році:
Задворки с выломанным лазом,
Хибарки с паклей по бортам.
Два клена в ряд, за третьим, разом —
Соседний Рейтарской квартал…
Вулиця Рейтарська пролягає від Володимирської вулиці до Львівської площі. Це одна з чотирьох вулиць, що сходилася за планом 1037р. до Північних воріт Ярославового міста, але після руйнації, вчиненої татаро- монгольською навалою 1240 року, декілька століть не заселялася.
Виникла вона у 2-й половині 17 століття., коли після підписання у 1654 році Переяславської угоди між Україною та Росією, царські війська (рейтари і стрільці) створили на території Верхнього міста Рейтарську та Стрілецьку слобідки. Відтоді вулиця має цю назву.
На Рейтарській переважає забудова 19- початку 20 ст. Два клени в ряд, про які пише Пастернак, збереглися. Третього давно немає. Але, як і раніше, шлях з цього місця на Рейтарську відкритий. Свого часу нею прогулювалися Петро Чайковський, Микола Римський – Корсаков, і Сергій Рахманінов.
В 1891 році в будинку № 19 по Рейтарській відбулася зустріч Чайковського з композитором Лисенко. Доречі, засновник української класичної музики, прожив в цьому будинку з 1888 по 1894 роки, саме тут були написані опери, « Наталка – Полтавка», «Тарас Бульба»», «Коза Дереза», «Зима і Весна». Цікаво, що на цій же вулиці, в будинку № 13, жив і небіж Чайковського, онук відомого декабриста – Юрій Давидов. Саме він сприяв відкриттю Київської консерваторії, а в 20- х роках ХХ сторіччя організував у власній квартирі оперну студію.
Проходячи Рейтарською, ми попадаємо в царство архітектурних сюрпризів. Прелюдією є кутова будова ( № 31/16), еркер якої підтримують два лютих дракона. 
Трохи далі вас зачарує триповерховий будинок (№ 22), схожий на венеціанське палаццо. Ліпні оздоблення сталактитами звисають з фігурних карнизів, а широкий балкон у центрі зберіг сліди напису: «Общество скорой медицинской помощи» (сьогодні 24-а міська лікарня). Кажуть, що зодчий( архітектор І. Зекцер), який будував цей будинок, попав під трамвай і помер у цій же лікарні.
У протилежному будинку в 1913 р. жив М. Булгаков.
І ще цікавий факт.
В 30-ті роки ХХ ст., в період «непорозумінь» з радянською владою, управбудинками раніше згаданого кварталу на Рейтарській був архітектор Вербицький, за проектом якого в 1932 році збудовано залізничний вокзал та декілька будинків, у тому числі № 20/24 по вул. Рейтарській (1912р.). Тут зодчий почував себе, як вдома.
І сьогодні фасад в стилі раціонального модерну приваблює перехожих: ліпні гірлянди квітів, вази, розетки та маскарони у вигляді жіночих голів вкраплені в масив будинку, немов «лирические отступления». А кутова башта з гострим шпилем перекликається з «лицарською» баштою на Ярославовім Валу,1.
І в наші дні вулиця Рейтарська дивує нас чудовою архітектурою будинків, які наповнені історію. Кожний своєю…
Що писали про вулицю Рейтарську:
1. Лавров Д. Прообраз Берлиоза Булгаков нашёл на Рейтарской// Сегодня.- 2005.- 15 янв.- С. 8.
2. Кальницкий М. Архитектор Иосиф Зекцер// Возрождение.- 1992.- № 1.- С. 6 ( Дом № 22 по ул. Рейтарской- здание больницы)
3. Седик О. На Рейтарській, 13 колись був і Пастернак, і кружляли прими- балерини// Хрещатик.- 1999.- 1 жовт.
4. Щербина В. Стрілецька та Рейтарська вулиці у Києві// Хрещатик.- 1992.- 17 черв.
Вулиця прорізана у валу
Кожна вулиця, як і кожна людина, має свою біографію. З життя окремих вулиць складається історія міста. У Києві немало старовинних і молодих вулиць. Життя Прорізної вулиці почалося у ХІХ ст. А за часів Київського княжіння від Золотої брами до тієї долини, де нині Хрещатик, проходив оборонний вал. Оборонна система, створена за наказом князів Володимира та Ярослава, проіснувала до 1830 -50 років. Як фортеця ця оборонна система давно втратила своє стратегічне значення, але як історична пам’ятка вона не цікавила урядовців Російської імперії. За наказами з Санкт-Петербургу знищувалося й старовинне планування міста. Для Києва, як і для інших древніх міст України, з їхньою оригінальною системою розміщення вулиць складалися так звані проектні плани.
Перший проектний план для Києва було складено за наказом Катерини ІІ. У ньому намічалося перетворення Подолу в околицю типу сучасних приміських дач. Києво – Подільський магістрат докладав певні зусилля, щоб не втілювати в життя такий проект, але тільки смерть цариці зупинила його виконання. На жаль, страшенне лихо – пожежа на Подолі, що сталася в спекотну вітряну погоду 1811 р. з вини подільського п’янички, дозволила російському уряду створити за новим проектним планом на Подолі зовсім відмінну від багатовікової систему розташування вулиць.
Другий проектний план для Києва, який втілювався у життя, був особисто розглянутий і підписаний Миколою І у 1833 р. Саме за тим проектом почалося знищення Старокиївських укріплень часів Ярослава Мудрого. Тоді ж прорізано один з валів і утворено вулицю, яка в офіційних документах 1840-х років мала назву Мартинівська, Прорізна, Золотохрещатицька. У 1869-1919 р. р. носила офіційне ймення Васильчиківська. Але кияни найчастіше називали її Прорізною.
Під назвою Васильчиківська вулиця проіснувала до 1919 р., коли під час першого радянського втручання в топоніміку Києва назвали іменем партійного діяча Свердлова. Але ця назва вживалася лише в офіційних документах, отже не дивно, що 1990 р. було повернуто ту історичну назву вулиці, яка відповідає умовам її виникнення прорізана у валу – Прорізна.
Нині вулиця пролягає від Хрещатика до Володимирської вулиці. Прилучаються до неї вулиці: Пушкінська, Бориса Грінченка, Паторжинського.
Забудова Прорізної велася згідно із загальним проектним планом міста й проектами для кожної земельної ділянки. Ця вулиця була віднесена до першого розряду, тобто дозволялося зводити лише кам’яні будівлі з вогнетривкими дахами, отже там оселялися заможні люди. Майже до кінця ХІХ ст. залишалися незабудовані ділянки.
В 1910 р. по Прорізній було відкрито трамвайне сполучення – лінії на Шулявку функціювали з 1905 по 1946р. На жаль, великий ухил вулиці спричиняв аварії, тож трамвайні колії зняли. На розі Прорізної та Пушкінської вперше легально було відкрито Український дім. У 1918р. в ході громадянської війни його було закрито.
До самого початку Великої Вітчизняної війни архітектурне обличчя цього відрізка Хрещатика майже не змінилося.
Місце було жваве. На одному розі Прорізної був магазин «Дитячий світ», на другому — так зване п’яте Держкіно і готель, де зупинялися командири Червоної Армії.
Увічнили цей куточок старого Києва відомі сатирики І. Ільф та Є. Петров у своєму романі «Золоте теля». Саме тут тепер стоїть одіозна фігура одного з персонажів роману — старого нероби Паніковського, що як всі пам’ятають «… до Революції був сліпим!… на розі Хрещатика і Прорізної» (скульптор В. Сивко). Пам’ятник є своєрідною подякою киян – шанувальників таланта – актору Зіновію Гердту, що так яскраво втілив нетлінний образ у кіно. Фігура має приховану родзинку: на підошві лівого черевика, можна побачити фігуру з трьох пальців – дулю.
На розі Хрещатика і Прорізної є великий і досить пишний будинок. Його проектував і керував будівництвом у 1902 — 1903р.р. відомий київський інженер і архітектор В. В. Городецький. У 1913 — 1915р.р. за проектом Ф. І. Лідваля було зведено будинок, який зберігся до наших днів. Тут містився Російський банк для зовнішньої торгівлі. Це єдина споруда на весь квартал, яка уціліла від руйнувань під час війни. На протилежному розі Прорізної був готель з ілюзіоном «Корсо».
Взагалі під час Другої світової війни і тимчасової фашистської окупації красені – кам’яні будинки постраждали, але міцність, вкладена київськими архітекторами і будівельниками, дозволила більшість з них відреставрувати. Невдовзі після війни, у 1952 р. відкрито школу в новому приміщенні.
На вулиці Прорізній у різні часи відбувалися важливі для історії міста події, але їх описування вимагає окремих досліджень. Тому відмітимо лише кілька фактів:
у буд. № 17 деякий час був кінотеатр, тепер в цьому приміщенні працює Молодий театр;
у буд. № 10 жили академіки АН УРСР В. Є. Лашкарьов, О. В. Топачевський, член-кореспондент АН УРСР І. О. Гуржій;
у буд. № 18 жив відомий поет Є. Плужник, ім’я якого носить Центральна бібліотека Шевченківського району (вул. Прорізна, 15).
В сквері на розі вулиць Прорізна і Пушкінська в 2002 р. встановлено пам’ятник видатному українському режисеру Л. Курбасу (скульптор М. Рапай).
Нині Прорізна – одна з тих центральних вулиць, що є окрасою міста.
По ній цікаво прогулятися, якщо вийти на станції метро “Золоті Ворота” й прямувати до вулиці Хрещатик, де поблизу одна з перших у Києві станцій метро – “Хрещатик”.
Що писали про вулицю Прорізну:
1. Врач пал смертью героя на войне с тифом: ( Будинок В. Покровського на Прорізній)// Киев. ведомости. – 1998.- 16 марта.
2. Вулиця Прорізна// Визначні пам’ятки Києва: Енциклопедичний довідник. – К., 2005.- С. 393- 394.
3. Вулиця Прорізна// Київ: парки, площі, вулиці. – К., 2006.- С. 154- 156.
4. Печенова О. Реквием по цвету нации: ( Відкриття пам’ятника Л. Курбасу)// Киев. ведомости.- 2002.- 2 нояб.- С. 3.
5. Поет – серед нас: ( Будинок, в якому жив Є. Плужник)// Хрещатик. – 1994.- 1 черв. – С. 2.
6. Позняк П. Знову – Прорізна// Київський вісник – 1990.- 26 жовт.
7. Пономаренко Л. Прорізна – назва народна// Хрещатик. – 1993.- 25 лют. – С.8.
8. Речинський С. Повернення зі штучного забуття: Встановлення меморіальної дошки на честь Є. Плужника// Київ. вісник. – 1994.- 2 черв. – С. 1.
9. Цюпа Ю. Крутою вулицею вгору// Хрещатик. – 1994.- 8 квіт. – С. 7.
Підготувала Божко М. (09.2010р.)
Поповнення розділу триває! Пропонуємо всім зацікавленим читачам для отримання додаткової інформації перейти за посиланнями 👇:
Залиште відгук