«Так як же їх не малювати, коли вони такі красиві? Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще, а та ще чарівніша! І як би схиляються до мене і кажуть: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?» То я все на світі забуду – і знову малюю квіти»
(Катерина Білокур)
10 червня 2022 року виповнюється 60 років як пішла у засвіти КАТЕРИНА БІЛОКУР – українська художниця жанру наївного мистецтва, майстриня народного декоративного живопису (1900-1961). Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ» — сказав про неї Пабло Пікассо.
Катерині Білокур випало жити в українському селі в один з найстрашніших періодів історії СРСР. Вона творила в жахливих умовах, зневаживши погрози батьків, всупереч анахронічному світогляду свого оточення.
«На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» 20-го століття (ознаменованого «великим цивілізаційним проривом» жіноцтва в усі сфери суспільної діяльності, доти для жінок закриті), історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи його ( перепрошую –її!) народу – такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою – і для решти світу невидимою. І так само невидимим приречений був залишатися геній.
В результаті вийшла одна з найстрашніших митецьких біографій століття. Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі – значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось – і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти.
У цій біографії, на поверхневий погляд, майже не було чудес, якими доля завжди, за логікою міфу, полегшує шлях геніям (і без того, за визначенням, хресний, хоч би в яких зовні благополучних умовах їм випадало здійснити свою місію). Ніхто не вивіз «хороше чорноброве дівчатко» з села до столиці, де нього чекала би першокласна мистецька освіта, та що там мистецька – навіть «до п’яного дяка в науку» ніхто не відвів: навпаки, били по руках, коли ті тяглися до книжки, і змалечку «забороняли писати й малювати» (по суті, повторювалась доля іншої Катерини – Шевченко-Красицької, за свідченнями односельців, від роду не менш художньо обдарованої од свого славетного брата, – з тою різницею, що ця «нова» Катерина проти вготованої їй «вічної жіноцької долі», де її дар міг проявится хіба за розмальовуванням припічка у вільну годину, збунтувалась так, як і в сні не приснилось би французьким екзистенціалістам, – і ціле життя прожила в режимі перманентної війни з нинішнім світом – за свою територію, за оспіваний приблизно в ті самі роки Вірджинією Вулф, про яку ніколи не чула, як і та про неї, «власний простір»…), – Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко).
(з есею «Катерина, або Філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії» зі збірки есеїв «Планета Полин» видавництва «Комора», 2020).
Про життєвий та творчий шлях мисткині йдеться у віртуальній бесіді
«Полотна, що пахнуть квітами»,
що відбулась в Центральній районній бібліотеці ім. Є. Плужника 7 грудня 2020 року
з нагоди 120-річчя від дня народження української народної художниці Катерини Василівни Білокур.
#постать
#художники
#видатні_жінки
#Катерина_Білокур
#Бібліотека_на_Прорізній
#Бібліотека_Плужника
Залиште відгук