Навіть якщо привід для зустрічі сумний, гостям в бібліотеці завжди раді. І коли 29 вересня, у 84-і роковини початку масових розстрілів у Бабиному Ярі до бібліотеки ім. Ошера Шварцмана завітали учні Ліцею №299 Оболонського району м. Києва, для них було підготовлено цікаву та змістовну програму.
Доречно нагадати, що як наша бібліотека є найстарішою державною в Україні, що з 1989 року задовольняє культурні та освітні запити національної (єврейської) меншини, так і Ліцей №299 можна вважати першим на наших теренах державним навчальним закладом, де поглиблено вивчається єврейська мова, історія, традиція (заснований 1990 року). Змінюються покоління учнів у школі, міняємось ми, та незмінною є наші теплі взаємовідносини та співпраця.
Тож, звісно, першою була екскурсія бібліотекою, розповіді про нашу історію, послуги, що тут надаються. Звісно ж – з нашими фондами. Особлива увага до полиць з єврейською літературою, до книжок видавництва «Дух і Літера». Взяти до рук, погортати обережно сторінки книги – ці підлітки мають велику повагу до друкованого слова. Якщо ж повернутись до теми дня та нашої зустрічі, то кожна книжка з виставки «Лише тому ти винен, що єврей…», присвяченої пам’яті жертв Бабиного Яру, пройшла через декілька рук, хлопці та дівчата однаково уважно читали віршовані рядки Дмитра Павличка й сухі мартирологи загиблих в ті страшні часи, вивчали спогади врятованих та історії тих, хто їх рятував. Хтось записався одразу ж до бібліотеки, а хтось вже й поніс до дому бажану книжку, да таку серйозну, що не кожен дорослий осилить.
Власне, далі й відбувся наш виїзний урок Голокосту та знайомство із виставкою «Я б не народився, якби…», що експонується в бібліотеці цими днями (її анонс можна знайти у сусідніх дописах). Так, Бабин Яр – це велика єврейська трагедія. Але треба пам’ятати, що це ще й спільна трагедія, й спільна історія. Ми не знаємо національностей пацієнтів психлікарні, що розташована поруч із яром, але їх рештки також лежать тут. Й роми тут, й військовополонені, й українці… Як написав Анатолій Кузнєцов у своєму документальному романі – «інтернаціональна зола»… Це спільна трагедія, в якій крапка буде поставлена лише тоді, коли буде встановлено ім’я останньої жертви. Такою була перша частина нашого уроку.
Друга частина уроку була присвячена людям, хто давав надію посеред океану мороку – Праведникам. І як єврейський народ мусить пам’ятати та дякувати кожному з них довіку, вважати невід’ємною частиною своєї історії, так і кожна нація, до якої належать рятівники, має пишатися своїми героями. Український народ – обов’язково. «Я б не народився, якби…» – слова нащадків рятівників і врятованих з усієї України. Слова про те, що б могло статися, якби не… Скількох імен рятівників ми не знаємо? Скільки їх лежить у Бабиному Ярі, у ярах по всій України – розстріляними, спаленими живцем, можливо, лиш за те, що подали склянку води незнайомій людині? Навіть за таку «дрібничку» вирок був один – смерть… В часи Другої світової війни євреїв вбивали лише за те, що вони належали до свого народу. Українців намагались зробити рабами. Чи рабство краще за смерть?
Якщо ти чиниш спротив, якщо з тобою залишаються порядність, людяність та віра – ти вже переміг. Так було тоді. Так залишається й сьогодні, коли в Україні з’явилися нові яри у Бородянці, Бучі, Ірпені, коли нам намагаються нав’язати нове рабство «асвобадітєлі» (від чого?) та «брат’я»…
Важко сказати чому учні під час нашого уроку були такими мовчазними (гадаємо, вчителі Ліцею могли б позаздрити тиші)… Можливо, для когось була незвичною оточуюча обстановка, незнайомий «викладач», але хочеться вірити, що більше за все їм хотілося почути, пізнати, зрозуміти, закарбувати у пам’яті.
Відведена нам година промайнула майже непомітно, діти поїхали – на них ще чекала обідня перерва, наступні уроки. Ми ж маємо подякувати директорці Ліцею №299 Інні Федоровій та її заступнику Олександру Кабановському за допомогу з організацією цього важливого уроку. Чекаємо на нові зустрічі з учнівською молоддю.
Залиште відгук