Це потрібно закарбувати у серці!
Після війни понівечені міста і села України відбудують. Після війни біль почне вщухати. Після війни ми будемо святкувати… Але чи залишиться в нашій пам’яті те, що нелюді зробили з рідною землею, з нашими домівками? Ці теми стали основою презентації виставки «Міражі руїн» Альберта-Лейзера Фельдмана, яка відбулась 15 жовтня в Бібліотеці ім. Ошера Шварцмана за сприяння Інституту розвитку громадянського суспільства ім. Голди Меїр та Благодійного фонду «Шолом-Алейхема».
І творчістю автора ми стикались у бібліотеці неодноразово, звикли до його художньої манери. Але, яка каже сам Альберт-Лейзер, нові роботи створені у зовсім непритаманному йому стилі. «Міражі руїн» – це смуток за втраченим й, водночас, надія, що все буде добре. Картини напрочуд реалістичні, бо художник – відомий громадський діяч – на власні очі бачив те, що залишає по собі «руський мір».
Образи будинків, які згоряють наче сірники… Ракети, що стирчить з дитячого майданчику… Гойдалки, на якій дитину здіймає у гору трак танку… Вікна, які наче лелекі відлітають у далечінь… Але… «Вони повернуться» – така назва в останньої роботи. І вже поруч, крізь проломи у стінах проглядає зелений паросток. Дідусь йде крізь місто, оптимістично прикриваючись старою парасолькою від дощу ракет. Дівчинка дбайливо поливає деревце, де замість листочків на гілочках розгортаються портрети її рідних, й до них злітаються яскраві метелики. А ось інша дівчина, яка заснула десь в укритті на власних торбинках – її огортає сон-ковдра із сонячним та цілим містом. І жінка, що дбайливо тримає у долонях посеред зруйнованої квартири своє майбутнє, своїх діточок.
«На це дуже важко дивитись, але тут є промінь надії», – сказала пані Наталія, одна з гостей презентації, яка є біженкою зі знищеного прикордоння Сумщини. Сказала крізь сльози… В залі були й інші переселенці – з Харкова, Вугледару, Енергодару. Їх відчуття та слова були схожими. А кияни? Ось читачка бібліотеки Олена Ісааківна – на територію навколо її будинку ракети летять кожного обстрілу, а неподалік ще й лікарня ОХМАДТу… Вона вже бачила виставку, але спеціально, як і деякі інші гості, прийшла на спілкування з автором.
Ми часто промовляємо «Never again» – «Ніколи знову», згадуючи Другу світову, Голокост… Але з роками та десятиліттями відчуття притупляються.
Призначення цієї виставки – нагадувати. Сьогодні – щоб закарбувати в серці, не дати звикнути. А завтра – щоб і ми, і прийдешні покоління й тут в Україні, й по всьому світу, промовляючи «Ніколи знову» бачили перед очима, що несе із собою війна.
Залиште відгук