ТРОХИ ІСТОРІЇ.

Татарка –  історична місцевість, колишня слобідка, що простяглася звивистим вузьким міжгір’ям поміж Подолом, Глибочицею, Щекавицею, Лук’янівкою, Вовчим і Реп’яховим ярами.
Першими поселенцями були 60 татарських сімей, які в основному займалися миловарінням і торгівлею. У Києві вони промишляли тим, що розвозили свій товар по місту і прилеглих селах. Пізніше стали скуповувати і перепродавати старі речі.
На горі, в районі вулиці Лук’янівської, вони заснували татарський базар «Шурум-Бурум», який проіснував до 1940 р. Тут можна було купити шкіряні куртки і чоботи, татарські шаровари… Із їжі – традиційне для татар кінське м’ясо, пиріжки з м’ясом, чак-чак, вареники на пару з цибулею та м’ясом.

Особняк Бенсона	Базар Шурум – Бурум	Вул. Олегівська №11

Чорнобильська церква	Церква Феодора Освяченого	Мечеть Ар-Рахма

Якщо до Липок тяжіла вища адміністрація та аристократичні родини, а на Подолі селилися не вельми заможні ремісники й торгівці – на Татарку з часом звернула увагу трудова інтелігенція.
Тут, на узвишші, на відміну від долішнього Подолу і кліматичні умови були кращі, і не було такої скупченості, відчувався простір і дихання гаїв та дібров, та й життя обходилося дешевше.
Перші оселі на Татарці зводили небагаті люди. Їм дозволялося будувати дерев’яні будинки, як і належало в ті часи вулицям третього розряду. Кам’яні будівлі дозволялися тільки заможним. Водогін провели сюди лише у 1920 р. У цей же період трохи впорядкували дикий на той час Кмитів яр, яри по вулицях Багговутівській і Половецькій, а також узвіз у бік Кирилівської вулиці (нині Фрунзе). Капітальну реконструкцію на Татарці провели в 1970-х роках: знесли багато дерев’яних будинків, впорядкували дороги, проклали асфальт, звели нові висотні будівлі.

КАЗКИ. ЛЕГЕНДИ. ПЕРЕКАЗИ.

“Из логова змиева, из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
Твержу ей: «Крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне
не в пору.
Снеси-ка истому ты
В днепровские омуты
На грешную Лысую гору».
Н. Гумилёв 

В гості до Змія-Горинича: Згадаймо народну казку про бій на Калиновому мосту, в якій богатир б’ється не на життя, а на смерть з багатоголовим монстром. Бій відбувався в Києві, а богатирем-змієборцем виступив Кирило Кожум’яка. За іншою версією, зі Змієм-Гориничем на Пучай-річці (Почайна) воював Добриня Никитич. Подейкують, що молодих хлопців та дівчат ненажерливому трьохголовому Змію-Гориничу приводили у 60-метрову печеру, яка розташована поблизу теперішнього Смородинського узвозу.
У Києві багато печер. Смородинська печера відома нечисленним відчайдухам і має погану славу. З ХІХ ст. комплекс печер по обидва боки Смородинського яру відомий як «Змійові печери». Вперше вони відкриті В. Б. Антоновичем у 1876 р., який зафіксував рештки близько 20 печер, найбільша у вигляді «двох обертів гігантського слимака». Матеріали досліджень цих печер та знахідка в 2001 р. трипільської кераміки дозволили припустити, що печера ймовірно датується IV – III тис. до н. е. і є найдавнішою в Європі  антропогенною печерою.
Історики доводять, що назва «Смородинський узвіз» (починається від вул. Нагорної та закінчується на вул. Фрунзе) походить від прізвища купців Смородинових, які володіли тут землями в середині ХІХ ст. А раніше узвіз називався Литовським або Дикою вулицею (від імені ще одного місцевого купця).
Більш-менш упорядкованою дорога з Татарки на Куренівку стала на початку ХХ ст.
Завдяки майже прямій головній артерії та прокладеній по ній трамвайній лінії у 1894-1895 pp. зв’язок з центром був зручний. Трамваї ходили від вул. Дорогожицької по Осіївській, Овруцькій, Нагірній, Багговутівській та Макарівській, сполучаючи від 1904 р. Лук’янівку з Куренівкою. Цей останній відтинок, що пролягав по схилах Реп’яхового яру, за свою мальовничість навіть дістав поетичну назву “Київська Швейцарія”.
Щоб добиратися на свої дачі у Пущу-Водицю місцевим жителям Татарки потрібна була дорога – їхати через Поділ було задовго. Тому довелося прокладати коротший шлях – дачну лінію. До революції тут ходив трамвай № 18. Потім шпали розібрали на паливо. Нині зв’язок Татарки з Куренівкою здійснюється Подільським узвозом який побудували у 50-ті роки ХХ ст.
А Смородинський узвіз залишається сповненим легенд романтичним лісовим серпантином.

 

Над виданням працювала М. Божко  (12.2011р.)