Інформаційна година в ЦРБ ім. Євгена Плужника «Найдорожче у вас воля, ми оплатили її життям»

День пам’яті жертв політичних репресій

Уночі його вели на розстріл.
Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип,
На неголенім обличчі гострі
Волоски…
Віддалік, немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке – плі!
Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь! –
Зійде кров, немов всесвітня Мекка
Для твоїх майбутніх синіх блюз!

Євген Плужник (1926)

1937-1938 рр. увійшли в історію країни як роки «Великого терору». Цей період був вищою точкою репресивної політики, піком політичних репресій, які широко застосовувались правлячим режимом СРСР. Відразу почалися арешти по всій території країни. Перед НКВС СРСР було чітко сформульоване завдання на знищення «ворогів народу». Караючий меч НКВС повинен був вразити численних ворогів незалежно від їх місця знаходження. В країні було відкрито жіночі табори дружин викритих зрадників батьківщини та дитячі будинки. Ці постанови та накази породили у суспільстві атмосферу страху, безвиході, подвійної моралі, доносів. Усюди відбувався пошук «ворогів народу» і «шпигунів».
Великий терор тривав 15 місяців і був офіційно припинений за постановою того ж Політбюро ЦК ВКП(б) 17 листопада 1938 року, хоча репресії в менших масштабах тривали й надалі. За два роки партійна верхівка арештувала 1,5 мільйона людей, 680 тисяч із них були вбиті. На території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 тисяч 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів.
Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.
Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою Розстріляне Відродження.

«Ой, упали ж та впали
криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати
в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!»
Євген Плужник (1926)

Євген Плужник (1898-1936) був знаковою фігурою післяреволюційної української інтелігенції. Поет, драматург і перекладач, він перебував поза політикою у своїх віршах і належав до тих унікальних особистостей, яким дано бачити цілий світ, не виходячи з кімнати. Він не кидав антирадянських гасел, не вступав у політичну полеміку і ніколи не помишляв бути комуністом. Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою…
Відторгнення дійсності, що заперечувала вічні цінності, – людське життя і любов, – разом із закликами чинити спротив сліпій жорстокості, зробило його героєм українського розстріляного Відродження і жертвою сталінського терору.
Коли студенти Київського університету винесли поета на руках після прочитання ним поеми «Галілей», то час наче прояснився на мить. Але дружина Євгена Плужника відчула серцем: «Вони тобі цього не подарують». І так дивно, що комуністична пересічність терпіла спалахи того рідкісного таланту, несумісного з агітпропом епохи, декілька років! Ще більше дивно, як він зміг зберегти обличчя і стиль своєї поезії, і рівновагу. І «сум світовий в масштабі повітовім».
Поета було привезено до спецкорпусу обласного управління НКВС у колишньому особняку графині Уварової на вулиці Катерининській (нині — Липська). Цей ампірний особняк 1919 року зайняв ЧК, і з того часу кияни називали Катерининською найдовшою вулицею у світі: мовляв, нею можна було піти — і ніколи не повернутися назад.Слідство тривало чотири місяці, і одним із тих, хто протягом цього часу передавав ув’язненому Плужнику продукти, був Максим Рильський. 28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР на засіданні в колишньому Інституті шляхетних дівчат засудила Плужника, Підмогильного, Куліша та інших прозаїків та поетів (всього 17 осіб) до розстрілу, який через три дні був замінений 10 роками ув’язнення.Засуджені відбували покарання у Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН). Хворий на сухоти Євген Плужник перебував у табірному лазареті, що розміщувався в келійному корпусі Зосимо-Савватіївського монастиря, і навіть намагався писати там поему. Але…Поет помер 2 лютого 1936 і був похований на схилі, що спускається до затоки Білого моря. Йому лише виповнилося 37 років.
А через рік і 9 місяців «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний,Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.
Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець. Протягом кінця 1930-х років також було розстріляно за різними оцінками від 200 до 337 бандуристів.

Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про ті натхненні свята.
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
— Агов!
Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух…
О, тихше!
– Біль не вщух!

Євген Плужник (1926)

«Імперія, яка ніколи не була до кінця засуджена й покарана за свої злочини в минулому, сьогодні повертається у своїй потворній, абсурдній реінкарнації держави-терориста. Спроби умиротворити агресора, призвели до катастрофічних наслідків – він знову чинить масові вбивства, депортації, зґвалтування і грабунки в самому центрі Європи в ХХІ столітті, реалізовуючи цілеспрямований, неприкритий, “ідеологічно обґрунтований”, підкріплений псевдоісторичними наративами та дегуманізуючими формами пропаганди, акт геноциду української нації. Але, як показує історія, крах тиранії – неминучий.»