11 квітня – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ В’ЯЗНІВ НАЦИСТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ.
75 років визволення в’язнів Бухенвальда.
Цю дату було встановлено в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору Бухенвальд (Buchenwald), в якому замучили 56 тисяч ув’язнених 18 національностей.
Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із його воріт із відомим написом “Jedem das Seine” – “Кожному своє”.
З 18 млн. громадян країн Європи, що пройшли через табори різного призначення, в тому числі і концентраційні, було знищено понад 11 млн. людей, серед яких було багато дітей.
Тема українців у німецьких концтаборах – це велика біла пляма. На це є кілька причин. Перша – шанси вижити у концтаборах були дуже низькими: середня тривалість життя в’язня становила чотири місяці. Друга причина – українці не відображені в офіційній статистиці. Україна не була незалежною державою, тож СС українців не визнавали як окрему націю. Уродженців Радянської України в табірній статистиці фіксували як громадян CРСР. Західних українців ідентифікували як P — «поляків».
За приблизними оцінками Ліги українських політичних в’язнів, українці були в 26 німецьких таборах та їхніх філіях в часи Другої світової війни.
В Бухенвальді на 1942 рік з-поміж 15 тис. громадян СРСР («росіян») – 5 тис. були українцями. На початку 1943 року українці становили 15% бранців Майданека. У таборі Флоссенбюрг українці налічували 25% від ув’язнених «поляків» і не менш як 50% від «росіян». Історики говорять про близько 110 тис. вихідців з України, що були депортовані до концтабору Аушвіц.
Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття фашистських катівень. Біографії цих людей — це справжні уроки мужності для молодого покоління.
На початку 1943 р. в жіночий філіал Освенціма стали прибувати підпільниці із Західної України та саботажниці, утікачки, які працювали в Німеччині. Влітку 1944 р. у цьому філіалі налічувалося більше 25 тисяч в’язнів-жінок різних національностей. Серед них українки становили значний відсоток. Скільки їх назавжди залишилось в освенцімській землі – невідомо. Але відомі імена тих, які вижили.
Марія Федорченко з Миргородщини була привезена в Освенцім разом з двоюрідною сестрою Катериною Квашею на початку 1943 року. Після фабричної каторги дівчата потрапили в справжнє пекло. Сестра не витримала, померла. Марія трималася до 18 січня 1945 року, коли під тиском східного фронту концтабір Освенцім було евакуйовано на захід. Далі був жіночий концтабір Равенсбрюк, де в той час налічувалося 46 тисяч в’язнів-жінок, звезених з усієї Європи. Серед них українок було три тисячі.
“Велику сенсацію, – пише Михайло Марунчак в своїй книзі “Українські політичні в’язні в нацистських концтаборах”, – викликало прибуття до Освенціма українських дівчат членів ОУН літом 1943 року. То були підпільниці з Коломиї, зі Львова та інших міст Західної України – Галя Харжевська, Марія Горбачевська, Марія Стахів, Ольга Свідерська, Ганна Лаврищук та інші. Всі вони потім були відправлені до Равенсбрюка.
Равенсбрюк , знаний ще як Жіноче Пекло – найбільший спеціальний жіночий концтабір, серед в’язнів якого було чимало українок. Аушвіц, Майданек, Бухенвальд також мали жіночі відділення. Сюди вели різні шляхи: остарбайтерки-втікачки, військовополонені — як з радянського боку, так і націоналістки.
Віра Франко
18-річну львів’янку Віру, онуку Івана Франка, уперше заарештували нацисти за звинуваченням у співпраці з радянською розвідкою (сім’я Франків кілька років жила у Харкові, але відмовилася від радянського громадянства). Потім жінку ув’язнив Радянський Союз. Загалом вона 13 років поневірялася концтаборами обох тоталітарних систем.
Два роки дівчина сиділа у сумнозвісній Тюрмі на Лонцького у Львові — політичній в’язниці, котра слугувала трьом окупаціям України: польській, радянській, нацистській.
Рік одиночки, допити і тортури, тиф… На початку 1943 року Франко прибула у Равенсбрюк.
Ув’язнена № 34297 мешкала в блоці 32, працювала на будівництві бараків, осушуванні озера, укріпленні берегів та земляних роботах —13 годин на добу.
«І з того часу я уже не була людиною, а номером. Щодня о шостій ранку – перевірка, а тоді до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок – 100 г хліба та кава з сурогату. На заводі працювали шведи і бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити, та переповідали нам новини зі світу».
Тут перебувала Женев’єва де Голль — племінниця лідера французького опору та майбутнього президента Франції Шарля де Голля. Обидві бранки подружилися.
Віра Франко згадує:
«Спроби втеч ми болісно відчували на собі – нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачок. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу стояли аж три дні… Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились на все життя».
5 травня 1945 року Віру звільнили американці. Всіх, кого вважали радянськими громадянами, відправили у радянську зону окупації. Відтак восени жінка повернулася до рідного Львова і… до в’язниці на Лонцького. У роботі на ворожу розвідку тепер її звинуватив НКВС. Вирок — 10 років ГУЛАГу.
Анастасія Гулей
Серед білого дня прямісінько через кордон між Генерал-Губернаторством і Третім Райхом стрімголов бігли півдесятка дівчат. Ініціаторкою спринту наввипередки зі смертю була 17-річна Анастасія Гулей з Полтавщини. Незадовго до того її привезли працювати на будівництві залізниці у Кенігсхютте (сучасний Хожув, Польща). Анастасія вирішила втікати:
«Ну як, три брати на фронті, а я буду німцям залізну дорогу будувати?».
Але вже біля Ряшева Анастасію і її подруг затримали. 8 серпня 1943 року їй витатуювали номер 61369. Аушвіц.
«Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли у крематорії. Щоденні потоки! Смиренних, мирних людей. Йдуть і йдуть. Боже мій, як же їх шкода було!
Як цих діток шкода було: йде, лялечку несе, той м’ячиком підкидує, ну, дитинка же. І мати його за ручку веде. Чи дідусь, бабуся. І вони туди йдуть. Оце було страшно. І ти теж туди підеш…»
Коли танк лейтенанта Ігоря Побірченка таранив огорожу фабрики смерті, Анастасію везли у товарняку назустріч іншому концтабору — Берген-Бельзен. Позаду були дві доби пішки по снігу й морозу.
Пропонуємо вам переглянути відео – спогади Анастасії Гулей «Історія бранки нацистських концтаборів».
Жінки, які потрапили в Равенсбрюк або Аушвіц часто включалися в підпільні мережі опору. Однією з таких невільниць була військовополонена Євгенія Клем. У Равенсбрюку вона очолила міжнародну мережу опору.
Євгенія Клем
У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікала слабших і старших за віком, інколи навіть рятувати від знищення. З другої половини 1942 року до них приєдналися учасниці антинацистського руху опору. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього рейху, в кінці 1942 року в Равенсбрюк потрапила ціла група українок – студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделіцкая-Ласка, Ольга Фроляк та інші.
У 1943 році в концтаборі Равенсбрюк виявилися вдова і дочка Нестора Махно – Галина, в дівоцтві Кузьменко, і Олена Махно. Обох заарештували в 1942 році в Парижі. Чим завинили перед окупантами України та Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену на той час вже неможливо було відстежити за прізвищем – в 1940 році вона вийшла заміж за француза і взяла його прізвище. Все ж обидві потрапили в Равенсбрюк. Обидві пережили нацистський концтабір, а після війни потрапили в концтабори ГУЛАГу. Пережили і це.
Пропонуємо вам ознайомитись із малюнками українки, що пройшла через нацистські тортури та залишила про це спогад у своїх малюнках.
Олена Вітик-Войтович — художниця, член жіночої мережі ОУН(б) у Берліні, заарештована Гестапо в грудні 1942 року. У червні 1943-1945 років перебувала у концтаборах Равенсбрюк і Нойбранденбурґ.
“Німецький концтабір Равенсбрюк очима українки”
У цей день Україна разом з цілим світом вклоняється людям, які пройшли через пекло концтаборів. Уклонімося й ми мужності та світлій пам’яті людей, чиї життя несправедливо обірвалися за колючим дротом концтабору.
Наш праведний обов’язок – пам’ятати про цих людей задля збереження історичної пам’яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів , загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.
Літературу даної тематики можна у отримати в ЦРБ ім. Є. Плужника за адресою вул. Прорізна, 15. Тел. (044) 278 07 87.
Чекаємо вас у бібліотеці після закінчення карантину, а зараз залишайтеся вдома і будьте здорові!
Матеріал підготувала Чеховська Т. А.
#бібліокарантин_на_Прорізній #політв‘язні #концтабори #Бухенвальд #Флоссенбюрг #Аушвіц #Равенсбрюк #Нойбранденбург
Залиште відгук