Автентичність київських географічних назв вражає інформативністю і різноманітністю, їх перелік, як гарна фотографія, робить місто безпомилково впізнаним навіть коли його назва не уточнюється. Вони міцно пов’язують нас з минулим, нагадуючи: «Історія — це не те, що було колись. Історія — це те у світі, що нас особисто стосується, історія — це люди, чиї голоси ми чуємо крізь холод часів» (Рейн Карасті).
Географічні назви з’явилися на початку цивілізації, задовго до виникнення писемності. Вони, як новонароджені, не обирають собі імен, їх споконвіку називає народ. Найбільше давніх київських топонімів походять від назв річок, ярів, узгір’їв, що були відомі ще за часів легендарних аріїв, антів, а потім Київської Русі. На карті Києва не так уже й багато історичних топонімів. До таких, що мають тисячолітній вік, належать Оболонь, Поділ, Дарниця. Від них походять назви сучасних районів.
Ще з давніх-давен кияни почали утворювати географічні назви від імен своїх сучасників, яким були вдячні за їхні діяння. Найдавнішими героями народу є, звичайно, Аскольд, Кий, Хорив, Щек та Либідь. З ними все більш-менш зрозуміло… Проте не треба думати, що на карті Києва з’являлися лише княжі імена. Багато хто запам’ятався сучасникам якимись своїми добрими ділами. Таким пам’ятником доброчинності є назва селища Катеринівка, розташованого між Брест-Литовським шосе і Святошинським лісом, що названо на честь дружини київського генерал-губернатора Катерини Клейгельс, котра на початку ХХ століття опікувалася благодійним товариством.
Існує історія, як на нинішні часи – неймовірна: кілька бідних городян захотіли збудувати свої оселі на одній з околиць Києва і звернулися по допомогу до місцевого околоточного наглядача. Той милостиво дозволив їм селитися саме тут і новозведене селище дістало назву на його честь… Це насправді відбувалося 150 років тому, але місцевість довкола вулиць Фрунзе і Олени Теліги і досі зветься Антифеєвкою — на честь того околоточного Антифеєва.
– Прошу пана сказати, як дістатися з Лук’янівки на Куренівку?
– Бачу, пан нетутешній? Так дуже просто – трамваєм, через Швейцарію.
– Жартуєте?
– Та ні! Вісімнадцятим номером від церкви Святого Федора і до самої Кирилівської площі – спускаєтесь ярами на Куренівку, водночас милуючись Київською Швейцарією.
Таку розмову можна було почути ненароком у Києві десь від 1904 року та до початку громадянської війни.
Епоха СРСР змінила топоніміку українських міст до невпізнанності, за назви в усі часи точилася запекла ідеологічна боротьба, заради справедливості слід визнати, що робота із „знежертовлення” київської топоніміки ведеться буквально з перших років незалежності. Зараз навіть кияни старших поколінь навряд чи назвуть Дегтярівську – вулицею Пархоменка, Золотоустівську – вулицею Володарського, а Дмитрівську – вулицею Менжинського. Столична молодь знає, що святкові концерти відбуваються на Європейській площі (Ленінського комсомолу), а молодята їздять фотографуватися на Михайлівську (площу Калініна). Почили в бозі назви вулиці та бульвару Леніна, „видатних” полководців Ворошилова та Будьонного, а також канонічні за часів СРСР карли, клари та рози, які ніяким чином не були пов’язані з історією нашого міста.
Дослідниця історії Києва Лідія Пономаренко закликає: «давайте всі разом дбайливо зберігати нашу спадщину… Топоніми, як і пам’ятки архітектури, культури й мистецтва, треба охороняти».
Пропонуємо Вашій увазі бібліографічні нариси, в яких зібрано інформацію про київські околиці (в межах Шевченківського району), тобто місцевості поза історичним центром, але в межах міської смуги, їх історію і сьогодення, історичні назви і історії перейменувань. При підготовці покажчиків використано книжкові фонди районних бібліотек, інформаційні ресурси мережі Інтернет. На сторінках покажчиків зацікавлені знайдуть активні гіперпосилання на інформаційні першоджерела.
(11.2010р.)
Залиште відгук