«Протягом усього мого життя мені довелося працювати в декількох галузях біології, а головним чином у чотирьох: мікроскопічній техніці, ембріології, мамології та в акліматизації — і в кожній галузі від моєї праці залишився деякий тривкий внесок, яким користуватимуться майбутні дослідники…» М. Ф. Кащенко

Уявіть собі місце, де південні кедри, субтропічні платани й японські айви проростають у серці Києва. Ні, це не ботанічний сад. Це – напівзабута лабораторія природи, що народилася з мрії одного українського вченого. Саме з мрії почалася історія Акліматизаційного саду Миколи Феофанович Кащенка – оази науки, що зросла там, де інші бачили лише пагорби.
Він народився та пішов у вирій одночасно з російським біологом і селекціонером-помологом І. В. Мічуріним, але гучної слави не мав ніколи, хоча для української науки й селекції зробим надзвичайно багато.
Всі роботи Микола Кащенко пов’язані, насамперед, з Києвом, де він створив надзвичайні акліматизаційні сади – на жаль, в первісному стані вони втрачені назавше. Хоча й колекція одного з них утворила частину сучасного Національного Ботанічного саду ім. М. Гришка НАН України.
То що ж таке «акліматизаційний сад»? Це поняття менш відоме, ніж «ботанічний сад», між тим в ХІХ столітті в Україні існувало Декілька достатньо відомих садів, зокрема – Основинський, що був закладений братами Іваном та Василем Каразіними в селі Осно́винці (нині Краснокутський дендропарк Богодухівського району Харківської області).
Попередниками акліматизаційних садів Києва були помологічні сади й приватні ділянки Симиренка, Крістера, Карського, Крижановського тощо.
На жаль, до нашого часу частково зберіглася лише територія садибі уродженнця Саксонії київського підприємця й садовода Вільгельма Крістера та його сина Юліуса на Пріорці, де нині разтошований парк «Крістерова гірка» (Подільській район, вул. Вишгородська, 45).
Карл Вільгельм Ґотліб Крістер народився 1815 року на теренах Саксонського королівства. Як він опинився в Києві? Річ у тім, що в 1838 році литовський князь Радзивілл запросив Крістера як досвідченого ткача для роботи на суконній фабриці в містечку Хабно (нині Поліське) Київської губернії. Утім, Крістера завжди вабило садівництво. Тож після 10 років роботи на фабриці він накопичив заощадження і зміг реалізувати свою давню мрію. У 1848 році садівник-аматор купив в угорського князя Естергазі ділянку площею 38 десятин (близько 40 га) на Пріорці, а згодом і сам переїхав на це місце.
У 1850 році Крістер заснував фірму «Садівництво і насіннєве господарство «В. Крістер», яка постачала саджанці плодових і декоративних рослин – і не лише приватним садівникам, а й для благоустрою паркових зон у Києві. У господарстві були також виноградники, городи, молочна ферма, пасіка, риборозплідні ставки. Пріорку ж надбання Крістера перетворило на центр зразкового сільського господарства. Раніше обробка землі тут була примітивною, а місцеві жителі використовували посадковий матеріал низької сортності.
Саме зусиллями Крістера Київ почав називатися «містом-садом». А завдяки тому, що німець почав вирощувати в українській столиці навіть виноград, поруч розташований масив отримав назву Виноградар.
Вільгельм Крістер налагодив ефективне розведення різних культур, підбираючи сорти, найпридатніші для клімату Пріорки. Насіння та саджанці продавалися місцевим жителям за доступними цінами. Доступ до господарства був відкритий для всіх охочих, і до Крістера часто приходили за консультаціями. На початку XX століття підприємство Крістера щорічно продавало 50 тисяч саджанців фруктових та майже 100 тисяч декоративних дерев! Також у попиті були насіння, квіти, виноград, фрукти тощо.
Двоповерхову дерев’яну садибу Вільгельм Крістер збудував у 1880 році. Зрештою там прожило декілька поколінь родини. За час свого існування будинок двічі добудовувався. Стіни були зведені з бруса і зовні зашиті дошками. В оздобленні фасадів застосовувалися елементи неокласицизму. Деталі фасаду прикрашав дерев’яний прорізний декор.
За радянської доби садівництво Крістера було націоналізоване. У його садибі розміщувалися технікум, потім – адміністративні приміщення Інституту хлору, ба навіть склад отрутохімікатів.
З 1960-х років будинок належить Інституту харчової хімії і технологій (нині – Інститут харчової біотехнології та геноміки НАН України). Але зрештою він став непридатним для експлуатації: усе через брак відповідних умов утримання, вчасних ремонтних робіт та невизначеність статусу будинку як пам’ятки.
Нині все, що нагадує про архітектурну пам’ятку – мінімакет у парку «Гірка Крістера», що біля кінотеатру ім. Т. Шевченка. Зменшена копія була виготовлена з дерева скульптором Василем Маркушем і встановлена у парку у грудні 2021 року. А ще тут залишився другий за віком дуб Києва.

Першим акліматизаційним садом Києва вважається Ботанічний сад Київського університета Св. Володимира, що офіційно в 1839 році. Основу його колекції в 1832-34 роках склали рослини ботанічного розсадника Кременецького ліцею, що був розформован. Але розквіт акліматизаційних садів Києва почався саме з наукової діяльності та досліджень українського зоолога, ембріолога і ботаніка Миколи Феофановича Кащенка, якого без перебільшення можна назвати «людина-сад».
Микола Кащенко був дуже цікавою особистістю. Одночасно вивчав та займався трьома різними предметами – ембріологією (тобто наукою про зародки), селекцією, зоологією. За освітою він медик, з наукових занять – дослідник ембріонів та послідів, гістолог.
Народився Микола Кащенко 1855 р. у селі Веселе (нині територія Запорізької області) в родині дрібного поміщика, колишнього військового, яка мала козацьке коріння. Як восьма дитина в сім’ї, він змалечку допомагав доглядати за молодшим братом Андріаном, який згодом став видатним українським письменником. Грамоті його навчали старші сестри, а перша й улюблена  книжка містила безліч відомостей з природознавства. Свою освіту Микола здобував у Катеринославській чоловічий гімназії, яку закінчив у 1875 році зі срібною медаллю. Улюбленими предметами від першого класу стали природознавство і малювання (пізніше до своїх праць вчений власноруч виконував дуже точні малюнки).
Спершу він вступив до медичного факультету московського університету. На практичних заняттях під впливом ординарного професора зоології Анатолія Петровича Богданова (1834-1896) другокурсник захопився зоологією, що зумовило майбутній вибір наукової спеціалізації. Одного часу Микола Кащенко намагався перевестися на фізико-математичний факультет, але через острах втратити один рік відмовився від рішучого вчинку. Сумнівів додавали слова його наукового керівника, професора Богданова: «Не медиком би вам бути, юначе…»

У 1876 р. за матеріальної скрути, яку зазнавала велика родина Кащенків, першокурсник Микола Кащенко перевівся на другий курс медичного факультету Імператорського Харківського університету; навчатися тут було набагато дешевше, ніж у столиці. На чистій науці, зокрема – ембріології, він ніколи не зосереджувався, а завжди резонував із соціальними завданнями. У липні-серпні 1878 р. під час відрядження в Еріванську губернію на посаді помічника ординатора тимчасового Джаджурського госпіталю №2 Кавказького військового округу четвертокурсник удосконалював медичні навички, лікуючи солдатів, що прибували з фронтів Російсько-турецької війни 1877-1878 рр.
Якось органічно в молодого медика розвивалися дві лінії фахових інтересів – наукових студій та практичних досліджень. У 1880 році закінчення вишу друком з’явилася перша наукова праця випускника, був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача»…
За наказом №3650 від 12 червня 1881 р. очільника Харківського навчального округу молодий вчений далі працював асистентом в ембріологічному кабінеті професора Зосима Івановича Стрельцова (1831-1885), а згодом отримав стипендію і розпочав підготовку наукової роботи для здобуття звання професора в галузі ембріології та порівняльної анатомії.
30 квітня 1884 р. відбувся захист докторської дисертації «Епітелій людського хоріону та роль його у гістогенезі посліду», і Микола Кащенко отримав диплом доктора медицини.
1886–1888 роках Микола Феофанович перебував у закордонному відрядженні в Німеччині та Італії, де слухав лекції і працював в лабораторіях кращих ембріологів, анатомів, біологів і зоологів: у Ґумбольдтському університеті Берліна – у швейцарського ембріолога та гістолога Вільгельма Гіса (Wilhelm His; 1831-1904) та у німецького анатома й гістолога Вільгельма Вальдеєра (Heinrich Wilhelm Gottfried Waldeyer; 1836-1921) у Єнському університеті, Тюрингія – у природодослідника та філософа Ернста Геккеля (Ernst Heinrich Philipp August Haeckel; 1834-1919) та у Мюнхенському університеті – у біолога Оскара Гертвіґа (Oscar Wilhelm August Hertwig; 1849-1922). Тоді ж українець удосконалив деякі методи Вільгельма Гіса. Перебуваючи в Лейпцигу, Микола Кащенко, як член Імператорського Товариства любителів природознавства і Товариства досвідних наук при Харківському університеті, виступив із науковою доповіддю на 1-му з’їзді Міжнародного анатомічного товариства.
Через два роки 33-річний доктор Кащенко повернувся до Харкова, де читав в університеті лекції на медичному та фізико-математичному факультетах.
У 1888 році одружився з вісімнадцятирічною Ольгою Миколаївною, і восени того ж року подружжя переїхало до Томська, куди вони дісталися лише у… березні 1889 р. Уявляєте, путь у 4000 км довжиною у півроку? Бездоріжжям щрди.

Чому ж його запроторили у ведмежий кут Західного Сибіру?
В автобіографії «Біографічні відомості» вчений чітко прояснив ситуацію:
«Замолоду я брав участь у так званих «студентських заворушеннях» і часом опинявся під арештом. До приват-доцентури мене ледве допустили, а коли постало питання щодо професури, міністр народної освіти Делянов (письменник Володимир Короленко влучно назвав пана М. І. Делянова людиною, котра «багато років лежала гнилою колодою поперек дороги народної освіти») визнав за неможливе дати мені катедру в європейській Росії, а заслав до Томська, хоч ні в якій політичній партії я не перебував…»
До речі, перший у Сибіру університет – Томський, був заснований у 1878 р., а відкритий лише у 1888 р. Усе тут довелося починати з нуля. Тож, засукавши рукави, Микола Феофанович став до роботи на кафедрі зоології та порівняльної анатомії, яка мала… одного професора, тоді як на медичному факультеті їх викладало вісім! Перші роки перебування у Томську творча наукова енергія доктора медицини вирувала довкола досліджень ембріологічних проблем. І лише поступово М. Ф. Кащенко переорієнтувався на інші теми: спочатку – на зоологію, а тільки потім – на наукове плодівництво.
Ось коли екстраординарний професор із головою занурився у проблеми вивчення флори і фауни Сибіру, що визначило його наукову і людську долі. У 1902 р. у Томську на пустирі поряд із купленим для родини будинком дослідник на 15 сотках землі заклав садок, який постійно поповнював новими саджанцями, повертаючись із численних експедицій на Алтай, на Барабинські озера, на річку Об, на озера Чани, Сартлан та Убинське і таке інше. Завдяки самовідданій праці тут, де зима іноді сягала – 50С°, прижилися яблуні, вишні, малина, аґрус, плоховник (обліпиха), а також помідори, кукурудза, спаржа, артишоки, троянди, тюльпани і багато що ще.
Як він здійснив такий рішучий поворот у науковій спеціалізації, Микола Феофанович чітко пояснив у своїх «Біографічних відомостях»: «Ідею акліматизації пробудила в мені суворість сибірського клімату, і я спочатку намагався акліматизувати тварин, але просто мав перейти на рослини, оскільки акліматизація тварин вимагала величезних коштів».
Упродовж цілого життя сам професор Микола Кащенко говорив про себе, що він, як справжній українець за походженням, палав незнищенною пристрастю до садівництва, хоч і пов’язав свої найкращі роки життя із Західним Сибіром. Як зазначила професорська дочка – Марія Кащенко: батько був не просто садівником, а «цікавим, освіченим і самодостатнім експериментатором… Цікавий сад створювався непомітно, без поспіху  та метушні… і перебував у зразковому стані».
Досліджуючи флору й фауну Сибіру вчений написав близько 70 праць, присвячених цій темі, а також створив зоологічний музей у Томську. Цей період життя родини Кащенко тривав майже 24 роки.
Проте тяжка експедиційна робота в суворому сибірському кліматі, величезне навантаження, організаційна та наукова діяльність негативно позначилися на його здоров’ї, тож він, тяжко хворий, розбитий після інсульту паралічем, був змушений відмовитись від подальшої праці й повернутися в Україну. У серпні 1912 року родина Кащенко переїхала до Києва. Зважаючи на стан здоров’я Миколи Кащенка його друзі ще в 1911 році купили для родини садибу на вулиці Велика Дорогожицька, 45 – одну з перших садиб, що з’явилася на Лук’янівці ще в 1870-х роках. За будинком знаходилася майже півгектара живописного, але занедбаного саду з яром, оточеного з усіх боків щільними садами сусідів. Для Миколи Кащенко це був найкращий засіб відновлення. Невдовзі вчений вже самостійно почав ходити. Він із задоволенням приводив до ладу свою ділянку, і трохи меньше ніж за рік вона перетворилася в невеличкий фруктовий сад!
Здавалось, що підірване в Сибіру здоров’я приведе Миколу Кащенко до спокійного життя київського міщанина, але досить скоро, як тільки почав самостійно пересуватися, він прийме пропозицію щодо роботи і стане професором кафедри зоології на агрономічному факультеті Київського політехнічного інституту. Інтерес до рослин і акліматизації був настільки великим, що М. Ф. Кащенко не зміг покинути цю справу. При Політехнічному інституті  тоді був невеличкий ботанічний сад з лабораторією для сільськогосподарчого відділення , а поряд – поросла бур’яном ділянка, де проводилися дослідження грунтових бактерій. А далі – старий занедбаний помологічний сад. Саме цю пустош з садом площею 30 соток в 1913 році, під особисте забов’язання, Миколи Кащенка випросив у адміністрації інститута у тимчасове користування. А згодом, у 1915 році, рішенням дирекції Політехнічного інститута ця територія була передана під акліматизацію. Нарешті Микола Феофанович зайнявся улюбленою справою – створенням акліматизаційного розплідника. Звичайно, перспектива «знову з нуля» була непростою справою для вже немолодого вченого, але пристрасть до садівництва, так би мовити – родова, звичка до наукових досліджень, виявилась тією рушійною силою, що змусила його, майже проти своєї волі, захопитися звичною справою. Він, навіть, оселився в невеличкий будиночок на території саду на вул. Політехнічній, 1.
Результати виявилися вражаючими – вже у 1914 р. дослідник виступив із публічним звітом про перші кроки свого Акліматизаційного саду.
У роки Першої світової війни М. Ф. Кащенко розпочинає роботу з лікарськими рослинами, оскільки ввезення таких рослин і препаратів із них із Німеччини припинилося. У 1916 році він мав вже 150 видів рослин. Окрім фруктових дерев, він почав також вирощувати у київських розплідниках лікарські рослини, вивчав вплив народних засобів на організм, методи застосування та дозування трав для різних хвороб. Вже у 1916 р. в Акліматизаційному саду було зібрано 150 видів лікарських рослин. Під час громадянської війни настоянками із своїх рослин він лікував мешканців міста.
У роки громадянської війни народжується Академія наук України, і серед числа її засновників – М. Ф. Кащенко. До роботи у складі комісії по утворенню УАН його запросив міністр народної освіти Української держави М. Василенко: «3 липня 1918 року. Шановний добродію Микола Феофанович. При народному міністерстві освіти утворено Комісію, метою якої є розробка законопроекту про утворення Української академії наук в Києві. Передбачається заснування великого нового наукового дослідного центру, який буде стояти на рівні сучасних вимог; тому при Академії повинна знаходитися бібліотека, що має значення Національної бібліотеки, Національний широко обставлений музей і інститути дослідних наук… Надаючи надзвичайної уваги цій комісії і Вашій участі в її роботі, я звертаюся до Вас з великим проханням не відмовитися безпосередню участь у її діяльності».
М. Кащенко погодився не тільки працювати в комісії, але запропонував свою допомогу у подальшій розбудові академії. Комісія працювала дуже напружено, і Микола Кащенко був одним із найактивніших її членів. 31 липня 1918 р. Комісія розглядала його записку «Про необхідність заснування при Українській Академії наук Акліматизаційного ботаніко зоологічного саду». А 5 серпня він вже писав про необхідність організації зоологічного музею, музею, де мала бути зібрана якомога повніша колекція всіх видів тварин, що зустрічаються в Україні. 14 листопада 1918 р. М.Ф. Кащенка ввели в число дійсних академіків УАН, а Акліматизаційний сад невдовзі став однією з наукових установ АН. У 1919 р. Кащенко разом з українським зоологом та мандрівником В. О. Караваєвим (1864-1939) створили в Києві Зоологічний музей Академії наук України. Директором закладу став М.Ф. Кащенко й обіймав ту посаду до 1927 р.
Незважаючи на великі труднощі, саме 1917–1919 рр. були доленосними для саду: саджанці й насіння з київського саду замовляли дослідницькі станції не лише з України, але й з Тіфлісу, з Криму, Петрограду, Кубані і, навіть, з Маньчжурії.
У 1919 р. Акліматизаційний сад було закріплено за Академією наук, він отримав статус наукової організації, але… (парадокс?!!) з цього часу на нього більше не виділяли ні техніку, ні робітників.
За сов’єтів не лише наука, саме народне господарство потонуло у безкінечних реорганізаціях, чистках та  репресіях. Поки це було можливо, Микола Феофанович всіляко ухилявся від адміністративних посад, уникаючи контактів із радянською владою. Цього «розумнику» не подарували. Занадто далеко він зазирав у майбутнє, передбачаючи надзвичайно стрімкий розвиток біології. В авторській повісті «Через тисячу років. Розповідь Ніла Зарубіна» він написав: «Був час фізики, нині час хімії, настане й час біології».
Партії там чомусь не було. Але у 1920-1921 рр. у Київському політехнічному інституті почала працювати Організаційна рада, головним завданням якої була… пролетаризація вишу; «колишніх» викидали на вулицю. І 66-річного М.Ф. Кащенка не обрали на посаду професора зоології, попри заяву робітників та службовців Акліматизаційного саду із проханням залишити академіка на посаді.
В Київському політехнічному інституті були зроблені оргвисновки і призначено нового ректора, яким став інженер-технолог Іван Антонович Кухаренко. Новий очільник вишу заявив, що має намір «використати землю Акліматизаційного саду для корисних потреб інституту, тому дерева слід… знищити, а всіх його співробітників звільнити».
У серпні 1921 р. – надійшла телеграма від наркома освіти УСРР Г. Гринька, який зажадав негайно повернути Акліматизаційний сад Київському політехнічному інституту та припинити «приватне господарювання Кащенка». Слухняно Академія наук України підтримала сумне політичне рішення і родина видатного природодослідника опинилася на межі виживання – не лише сам Микола Феофанович, а й дружина Ольга Миколаївна, дочки Олена, Марія, Галина, Ольга, Ксенія та син Микола.
У 1922 р. Кащенка звільнили. Того ж року був ліквідований Акліматизаційний сад. Його буквально «стерли з лиця землі». Садженці розплідника, що так дбайливо були доглянуті за ці роки, були викинуті в яр поряд з Політехнічним інститутом. «Гине справа, якої я мав присвятити залишок мого життя…», – писав Микола Феофанович.
Частину врятованих рослин і дерев Кащенко переніс до своєї садиби, де впорядкував невеличкий розплідник і лабораторію. На голому ентузіазмі справа зрушила з місця, і це, в свою чергу, додало надії.
Придбавши ділянку землі біля залізничної станції Клавдієве, разом з іншими ентузіастами він влаштував плантацію лікарських рослин. Академік писав об’яви, що лікує хворих травами, бо знавцем справи він і справді став неперевершеним. Рідні та знайомі розклеювали оголошення по Києву. Поволі до квартири М. Ф. Кащенка потягнулися пацієнти, та виправити матеріальну скруту не пощастило, бо хворі платити… були неспроможні. Настали жахливі часи першого радянського Голодомору 1921-1923 р.р…
Незважаючи тяжкий матеріальний стан, вчений сподівався, що його зусилля не змарнуються. І нарешті, в 1924 році, київська міська влада надала йому нову ділянку в 3 га (як тоді казали «заболочену ділянку з комарами та жабами»), що була розташована на Лук’янівці між старою колією на Лук’янівського трамваю, вулицями Макарівською та Великою Дорогожицькою, де заклав… новий Акліматизаційний сад¸ у якому за 10 років зібрав понад 500 видів рослин з різних куточків світу. Серед них –  платан – насправді субтропічна рослина, та сама, яку на Сході звуть чинарою!
У 1933 році здоров’я вченого різко погіршилося – в нього стався крововилив у мозок, що призвів до серйозних ускладнень і ураження внутрішніх органів.
Микола Кащенко помер 29 березня 1935 року у Києві у віці 80 років. Як він і заповідав, його поховали на Лук’янівському кладовищі – поруч із його улюбленим творінням, Акліматизаційним садом, де він працював
до останніх днів свого життя, невпинно збагачуючи українську флору новими видами рослин. І де й досі
Микола Кащенко не мріяв про славу. Він мріяв про виноград на півночі, кукурудзу в степах і про дерева, які зможуть витримати майбутній клімат. Про субтропічні рослини, що будуть прикрашати київські вулиці. Його ідея – смілива, як експедиція в невідоме. Акліматизаційний сад Миколи Кащенка – це не просто клаптик зеленої зони, це – сторінка київської історії. Це жива спадщина наукової думки, закладена в київську землю.

Наше місто змінюється, забудовується. Але серед корпусів нового Університету (КІМО) й старих доріжок досі живе територія, де рослини – це пам’ять, а земля – лабораторія. І саме там виситься останній свідок унікального життя талановитого вченого – 120-літній платан Кащенка, що з 15-ти метрової висоти слідкує за студентським життям.