Сьогодні, прогулюючись середмістям Києва, ми майже не замислюємося, що за декоративними фасадами будівель ховаються не тільки історії особистостей, а й цілої епохи. На зламі ХІХ-ХХ століть Київ переживав справжній архітектурний бум. Місто сколихнули хвилі «будівельної лихоманки», коли заможні кияни активно вкладали гроші у нерухомість. У суспільстві на той час «безоглядно панував капітал: одні споруджували багатоквартирні прибуткові будинки, де помешкання віддавалося в найм, і від того мали неабиякий зиск; інші ж зводили особняки*, щоб жити окремо, осібно, розкішно й незалежно» /О. Друг, Д. Малаков, «Особняки Києва»/
*Довідка: «Словарь української мови», виданий 1909 року, взагалі не наводить слово «особняк» стосовно будинку, але тлумачить поняття «опрічна хата». Український історик-мистецтвознавець, фундатор та класик українського мистецтвознавства Федір Ернст вживав вислів «шляхетний опрічний будинок – «особняк». А Кость Куниця в своїх наукових роботах – «колишній панський опрічний будинок», уникаючи російського «особняк». Отже, завершуючи короткий лексико-семантичний екскурс, додамо якісну характеристику «опрічного будинку» – окремий, добре спланований міській будинок заможного власника на одну родину, позначений архітектурно-мистецькими елементами, що одразу впадають в око, відокремлюючи будинок з-поміж інших.
Саме за такими ознаками і статусом в історичних частинах Києва збереглося понад сто будинків, зведених наприкінці ХІХ- на початку ХХ століть.
Більшість київських «шляхетних опрічних будинків» було побудовано в стилі неоренесансну, третина – в стилі класицизму та ампіру, а решта – модерну – стилю, що прагнув поєднати функціональність із красою, а традицію з новаторством. Стиль модерн, мов художник із уявою романтика, прикрасив фасади родинних будівель вигнутими лініями, квітковими орнаментами та символічними образами. За кожним таким будинком – історія сміливого задуму, технічних можливостей, витонченого смаку і нових естетичних ідей.
Своє класичне й найвдаліше втілення стиль «модерн» знайшов у фасаді будинку на майже заміській затишній Лук’янівці за колишньою адресою: вул. Велика Дорогожицька, 44 (сучасна адреса – вул. Ю. Іллєнка, 8). (фото)
Двоповерховий з напівповерхом будинок у формах пізнього флорального модерну насправді вражає своїм архітектурним рішенням. Був зведений у 1910-1911 рр. за проектом цивільного інженера Володимира Адріановича Безсмертного, українця за походженням, киянина за народженням, на замовлення дійсного статського радника Миколи Степановича Грабара (1852-1924), члена ради старшин Київських судових зборів, від 1904 р голови Київського окружного суду, члена губернського лісоохоронного комітету, голови комітету колонії для малолітніх злочинців. До 1911 року родина судді М. Грабаря мешкала за адресою вул. Велика Житомирська, 4, поруч із окружним судом та іншими губернськими установами, розташованими в Присутніх місцях (вул. Володимирській, 15), де почувалася не дуже спокійно. Тож ділянка на затишній Лук’янівці стала їм до вподоби.
Микола Грабар був не тільки заможньою на той час людиною, але й мав неабиякий художній смак. Підійшовши до вибору архітектора, він зупинився на вже відомому в Києві архітекторі Володимирі Безсмертному, модерні роботи якого мали величезний успіх. І мав рацію!
Приватний будинок М. Грабаря вважається архітектурним типом, у якому стиль «модерн» виразив себе найбільш повно, і належить до кращих зразків цього типу взагалі, а зокрема – до творчого доробку архітектора Володимира Безсмертного.
За описом києвознавців О. Друг та Д. Малакова, будинок «зведено за всіма традиціями міських особняків: з невеличким вузьким газоном, ґратчастим металевим огородженням, виконаним в стилі модерн, що відокремлює фасад від вуличного хідника. Асиметричність фасаду підкреслюється парадним входом ліворуч, та в’їзними воротами праворуч. Біля воріт було розміщено сторожку-двірницьку, за воротами – господарське подвір’я та садочок, що уривався над Кмитовим яром, де колись весело жебонів (дзюрчав) струмок Глибочиця. У тому кутку ділянки стояла хата (саме так) – мабуть, для прислуги, для якої призначався також напівпідвал особняка».
Форма й розмір видовженої ділянки в квартальній забудові Лук’янівки зумовили архітектора Безсмертного відповідно розташувати будівлю глухим торцем ліворуч, а бічний та тильний фасад розкрити у бік власного подвір’я й невеличкого саду. Планово-просторове рішення будинку відповідало призначенню та складу родини М. Грабаря, де підростали двоє синів (до їх подальшої долі ми ще повернемося). Сам господар, суддя М. Грабар, мешкав на другому поверсі у восьмикімнатній квартирі.
Головною окрасою будинку стало оригінальне оформлення у дусі декоративного модерну. Кожна частина фасадів була оздоблена окремо, але в стилістичній єдності з загальним задумом.
Головну увагу зосереджено на декорі другого поверху, де влаштовано широкий наріжний балкон, що півколом забігає на вуличний фасад. Плавний вигін наріжного балкону з конусовидною консоллю, яка накладена на руст кута, є основним «нервовим» вузлом всього об’єму будівлі. Пластика цього композиційного елементу підсилена рельєфом з ірисів, гнучкі довгі листя яких оповили консоль балкону, майже сягаючи його парапету. Цей характерний для архітектора Безсмертного прийом «пом’якшення» кута балконом, що надає композиції динамічного розгортання, він також використовує в будинках на вулицях Гоглівська, 23 («Будинок із котами») та Іллєнка, 40/1 («Будинок Андре»).
Композицієй з півників (ірисів) на довгих прямих стеблах декорований і десюдепорт* парадного входу, який первісно мав оригінальний скляний піддашок на металевому каркасі від опадів у вигляді заскленої чверть-сфери. За задумом архітектора, п’ять тонких стебел півників під захистом козирка виструнчилися, наче під склом оранжереї. Але, на жаль, ми вже не побачимо цього чудового рішення, бо в радянські часи цей унікальний навіс було знято й втрачено. Чудове панно з півниками доповнює квіткова композиція з водяної лілеї та каштанового листя.
*Десюдепорт (фр. dessus de porte — «над дверима») — панно, що розташоване над дверима (зазвичай живописне або скульптурне).
У тому ж дусі подано і люкарну (дахове вікно), яка також має овальну форму і поділена на три частини по вертикалі. А над великим видовженим прямокутним вікном головного входу у будинок розташована усміхнена дівоча голівка – класичний модерновий маскарон.
Таку саму овальну форму на три частини має завершення тригранного еркера*
*Еркер – частина споруди, що здіймається над першим поверхом і виступає за межі основного обсягу будинку, збільшуючи корисну площу приміщень, поліпшуючи їхнє освітлення.
Над його вікнами впадають в око декоративні вставки з польовими квіточками та навіть бур’янами, а фільонки під усіма вікнами другого поверху прикрашено ліпним листям каштану у стилі модерн.
Під час будівництва використовували різні матеріали: камінь, тиньк, метал, скло, кахлі, дерево.
Сам будинок, згідно з задумом архітектора, розташований так, щоб всі його прикраси можна було побачити поступово. З одного боку добре проглядається флігель та ворота, з іншого – парадний вхід та півники. Можна довго роздивлятися зелено-білий фасад будівлі, щоразу знаходячи нові й нові цікаві деталі оздоб, як то витончені металеві огорожі різної форми балконів з квітами тонкого лиття; вікна будівлі, що не повторюються за формою і розміром; широку білу смугу між першим і другим поверхами, що зливається з лиштвою та наріжним орнаментом будинку тощо.
На жаль, стан будинку погіршується, а про реконструкцію наразі не йдеться. Будемо сподіватися, що остаточне руйнування цієї краси ми не побачимо.
Наразі можемо уявити вигляд справді розкішного будинку 1911 року, коли сюди тільки переїхала родина судді М. Грабаря.
Шляхетний рід Грабарів походив з півночі Чернігівщини: там їм належав маєток поблизу колишнього українського сотенного міста Погар Стародубського полку (нині – Брянська обл. рф).
За тодішнім станом речей М. Грабар займався не лише судочинством, а й благодійництвом – був головою комітету Рубежівської колонії неповнолітніх злочинців, що містилася на західній околиці Києва по Брест-Литовському шосе. Можливо, саме цей факт спонукав архітектора Безсмертного розташувати на панно фасаду будинку саме іриси, що мають символічне значення в культурі України і часто асоціюючись з весняним відродженням природи та захистом. Так саме неповнолітні порушники Рубежівської колонії під опікою судді Грабаря повинні прагнути до відродження свого життя.
Влітку 1913 року, вшановуючи суспільно-корисну діяльність Миколи Степановича Грабара на посаді Київського окружного судді, нотаріуси Київського судового округу встановили стипендію його імені в Університеті св. Володимира (нині – Національний університет ім. Т. Шевченка). Вона мала призначатися одному з нужденних синів нотаріусів округу, а при відсутності таких – одному з уродженців Стародубського повіту Чернігівської губернії. За часи радянської влади така ініціатива втратила силу.
Дружина М. Грабара, походила з давнього роду сілезьких баронів (у дівоцтві баронеса Притвіц), головувала у наглядовому комітеті Києво-Лук’янівської практичної жіночої школи домоводства («Школа благонравных девиц») при Феодорівській церкві., що містилася на Якубенківському провулку.
В ній дівчата 13-16 років із бідних, православного віроспівідання родин, проходили навчання веденню садибного господарства, садівництву, птахівництву, тваринництву, кулінарній майстерності, пранню, шиттю, рукоділлю. Окрім цього вихованок вчили також письму, рахуванню, читанню, співу, природознавству і, враховуючи специфіку закладу, Закону Божому. Велику ділянку під будівництво школи пожертвував інженер шляхів сполучення Олексій Федорович Якубенко, член київської Старої громади, який виконав перший проект упорядкування могили Тараса Шевченка з хатою наглядача поблизу і керував усіма будівельними роботами на Чернечій горі у Каневі в 1882-1884 роках. Школа діяла до 1918 року.
Взагалі, 1918 рік був переломним у родині Грабарів. Навесні цього року вони вже не мешкали в будинку на Великій Дорогожицькій, а здавали його в наєм, як і сторожку-двірницьку, де розмістилася крамниця (лавка) з кімнатою, та хату у садочку.
1920 року родина Грабарів емігрувала до Болгарії, згодом – у Францію, де сини судді М. Грабара знайшли світове визнання: Андрій Миколайович Грабар (1896-1990) вважається одним з основоположників вивчення візантійського мистецтва та ікон XII століття; Петро Миколайович Грабар (1898-1986) – імунолог, біохімік, відкривач багатьох імунологічних процесів, співавтор імуноелектрофорезу (піонерний метод дослідження антигенного складу біологічних матеріалів). Спеціалізувався з проблем вивчення онкологічних захворювань та діабету. Внесений до п’ятірки найвидатніших імунологів світу усіх часів.
Доля колишнього приватного будинку родини Грабарів, як доля самого Києва: непроста, зламана, сповнена подій та змін.
Після встановлення радянської влади в націоналізованому помешканні Грабарів було влаштовано дитячий будинок №22, де з весни 1921 року вихователем і завідувачем був український письменник Степан Васильович Васильченко (справжнє ім’я – Панасенко, 1878-1932). За старою традицією дитячих будинків тут він і мешкав. А коли в 1922 році в приміщенні почала функціонувати трудова школа №61, С. Васильченко був учителем. Невдовзі, у 1925 році, трудову школу перевели в приміщення колишньої київської 6-ї гімназії, а згодом для неї було зведено окреме приміщення, яке вона займає і досі (вул. Ю. Іллєнка, 39).
В колишньому будинку Грабарів дитячий будинок залишався до 1934 року. Потім тут до 1940-го року містилося Українське відділення Всесоюзного товариства культурних зв’язків із закордоном, а далі – різні установи. І сьогодні будинок на вул. Ю. Іллєнка, 8 не залишається порожнім, але, на жаль, ніхто не опікується станом перлини київського модерну роботи видатного архітектора, киянина Володимира Безсмертного.
*Біографічна довідка:
Безсмертний Володимир Адріанович (12.12.1861, Київ – 06.08.1940, Київ, Лук’янівське кладовище) – цивільний інженер. Закінчив Віленське реальне училище (1889). Архітектурну освіу здобув у Петербурзькому інституті цивільних інженерів (1885), по закінченні якого був призначений в Житомир молодшим інженером Волинського будівельного відділення. У 1883-1919 рр. – на посаді завідувача Київського губернського будівельного відділу. З цього часу майже півстоліття творчої біографії В. Безсмертного було пов’язано з Києвом. Виконав для Києва численні проекти промислових та інженерних споруд, серед яких, зокрема, : винні склади на вул. Кудрявській, 14 (1896); маслобійний завод Лур’є на Подолі (1897 – не зберігся); залізний віадук над Петровською вулицею (1896-1897); центральна силова станція міського трамваю на Набережньому шосе, 2 (1902-1904, спільно з інж. А. Абрагамсоном); елеватор Л. Бродського на Поштовій площі (1907). Він є автором розробок зі спорудження артезіанського водопостачання та каналізації, протизсувних укріплень схилів київських пагорбів та схилів Дніпра. Серед громадських будівль – казенна палата та казначейство на Львівській площі, 14 (1913-1914); ряд корпусів Кирилівської лікарні, школа-притулок для глухонімих тощо.
Згодом, В. Безсмертний був запрошений на викладацьку роботу в Київський політехнічний інститут, творчо використовував усі новітні течії в архітектурі, є автором ряду статей з питань архітектури та містобудування.
Понад 40 років родина В. Безсмертного (дружина, сестра дружини та дочка) постійно мешкала на вул. Ярославів Вал, 28. Будинок зберігся, але надто змінився…
Вплив модерну виявився у ряді приватних замовлень архітектору: прибутковий будинок Г. Красовської на вул. Гоглівська, 15; прибутковий будинок Ф. Ягимовського на вул. Гоголівська, 23; прибутковий будинок Є. Томіліної на вул. Січових Стрільців, 42; прибутковий будинок О. Андре на розі вул. Січових Стрільців та Варязького провулка; приватний будинок М. Грабара на вул. Ю. Іллєнка, 8.
Сьогодні колишній приватний будинок судді М. Грабара залишається мовчазним свідком тієї епохи, коли архітектура була мистецтвом, а кожна деталь – промовистою метафорою. Іриси на фасаді будинку, мов застиглі спогади про часи витонченості й натхнення, нагадують нам: краса не минає, лише трансформується і продовжує жити! Завдяки творчому доробку київського архітектора Володимира Безсмертного, гаслом якого були доцільність і естетика, будинок на Лук’янівці й нині вражає всіх закоханих у старий Київ.
Впорядкувала: Кузьмінова Т. (16.07.2025 р.)
Бібліографія:
1.Кудрявцев, Л, Двадцять архітекторів, які будували Київ / Лев Кудрявцев. – К. : ДрУк, 2003. –128 с.: іл.
2.Друг, О., Малаков, Д., Особняки Києва / Ольга Друг, Дмитро Малаков. – Київ : Кий, 2004. – 823 с.: іл.
3.Малаков, Д. В., Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика / Дмитро Малаков. – К. : Кий, 2013. – 232 с.: іл.
4.Малаков, Д. В., Прибуткові будинки Києва / Дмитро Малаков. – К. : Кий, 2009. – 384 с.: іл.
5.Скібицька, Т., Київський архітектурний модерн (1900-1910-ті роки) / Наукове видання / Автор вступної статі Г. Духовничний. – Львів : Центр Європи, 2011. – 232 с., 310 іл.
Залиште відгук