ПРО НАС
КОНТАКТЫ
FACEBOOK
КАРТА САЙТУ
EnglishGermanPolishUkrainian
ОСОБИСТИЙ КАБІНЕТ

«Яка вона ціна першого дня війни в Києві?»

До Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні Бібліотека ім. М. Костомарова пропонує згадати трагічні події першого дня війни у Києві за архівними документами, які були залучені для створення виставки «Війна. Документ. Пам’ять. Рік 41-й»  Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Війна… Страшне слово. Скільки у ньому болю, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей та ненависті… Той народ, який не пам’ятає своєї історії, не має права на майбутнє. З історії ми черпаємо досвід, вона робить нас мудрішими й застерігає від помилок.

Саме сьогодні необхідно зрозуміти, що війна, терор, нацизм, голокост – це вселюдська трагедія, а не тільки трагедія того народу, країни, на яких спрямоване це зло. Важливо розуміти його витоки й невідворотні наслідки. Адже у війні не може бути переможців: ще жодна країна не вийшла з війни без втрат. Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, які втрати понесли учасники Другої світової війни, якою ціною була здобута перемога над фашистською Німеччиною і які муки та страждання спричинила війна й німецькому народу також.

22 червня 1941р. став першим з 1 418 днів і ночей війни, які довелося пережити киянам. Оборона Києва, яка тривала 72 дні, 778 днів окупації, бої за визволення столиці України назавжди залишили свій відбиток у історичній долі старовинного міста. Місто зазнало великих руйнувань, було знищено 800 промислових підприємств, 940 державних будинків, 140 шкіл, згоріли університет, міська публічна бібліотека, будинок Оборони. Було підірвано перлину української церковної архітектури – Успенський собор Києво-Печерської лаври.

А розпочалося все ясного недільного ранку…

Відомий шлягер «Синий платочек»  у роки війни отримав кілька варіантів тексту. «Київський»  хоча й містить хронологічні похибки, назавжди залишився у пам’яті кількох поколінь киян, як своєрідний пароль про 1941-й рік, як згадка про одну з найбільш сумних дат в історії давнього міста. Увечері 21 червня 1941 р. за наказом Гітлера було оголошено умовний пароль «Дормут»  – сигнал до нападу на СРСР. Майже одночасно з Києва начальник штабу КОВО, генерал-лейтенант М. О. Пуркаєв телефоном доповів начальнику Генштабу РСЧА Г. К. Жукову, що до прикордонників з’явився перебіжчик – німецький фельдфебель, який повідомив про просування німецьких військ у райони для наступу, що має розпочатися 22 червня.

Тієї ж ночі до військових округів, в тому числі й до Києва, де знаходився штаб КОВО, о 2:30 ночі надійшов наказ Народного комісара оборони СРСР №1, у якому зокрема йшлося:

«1. Протягом 22-23.06.41 можливий раптовий напад німців на фронтах ЛВО, ПрибОВО, ЗахОВО, КОВО, ОдВО. Напад німців може розпочатися з провокаційних дій.

  1. Завдання наших військ – не піддаватися на жодні провокаційні дії, котрі можуть викликати значні ускладнення. Одночасно військам Ленінградського, Прибалтійського, Західного, Київського та Одеського військових округів бути у повній бойовій готовності зустріти раптовий удар німців чи їх союзників.
  2. Наказую:

а) Протягом ночі на 22.06.41р. непомітно зайняти вогневі точки укріплених районів на державному кордоні.

б) Перед світанком 22.06.41 розосередити по польових аеродромах усю авіацію, у тому числі й армійську, ретельно її замаскувати.

в) Усі частини привести до бойової готовності без додаткового підйому приписного складу. Підготувати усі заходи із затемнення міст та об’єктів. Ніяких інших заходів без особливого розпорядження не проводити» .

На виконання наказу в Києві о 3:00 місця біля зенітних гармат і кулеметів зайняли розрахунки частин 3-ї дивізії ППО. О 3 годині 10 хвилин оголошено бойову тривогу для нічних винищувачів. На світанку командири 2-го та 43-го винищувальних авіаполків 36-ї авіадивізії ППО підняли у повітря по одній ескадрильї для бойового чергування. Одночасно, для підсилення цієї групи, з аеродрому в Бородянці злетіли 6 літаків І-16 255 винищувального авіаполку та 5 літаків І-153 «Чайка» 2 винищувального авіаполку дивізії. Отримавши о 4:00 22.06.1941 р. телеграму Наркома ВМФ « Оперативна готовність №1», зайняли бойові пости екіпажі кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, дислоковані на Дніпрі біля Києва.

Вранці 22 червня літаки 4-го повітряного флоту Люфтваффе завдали бомбового удару по «об’єкту № 12» – Києву. Відомий києвознавець Д. В. Малаков вказує на такі об’єкти, що постраждали від авіанальотів у перший день війни: казарми НКВС та військове училище на Печерську, завод « Більшовик» , електростанції, авіазавод № 13, залізничний вокзал, військові аеродроми Бориспіль, Гоголів, Гостомель, Жуляни, київський аеропорт у Броварах (причому будівля аеровокзалу була знищена).

О 7:05 ранку побачила світ директива №2 Наркома оборони СРСР. Через деякий час вона надійшла й до Києва. Директивою передбачалося:

« …1. Військам усіма силами і засобами обрушитися на ворожі сили і знищити їх в районах, де вони порушили радянський кордон. Надалі, до особливих вказівок, наземним військам кордон не переходити.

  1. Розвідувальній та бойовій авіації виявити місця зосередження авіації противника й угрупування його наземних військ. Потужними ударами бомбардувальної та штурмової авіації знищити авіацію на аеродромах противника й розбомбити основні угруповання його наземних військ. Удари авіацією завдавати вглиб німецької території до 100-150 км. Розбомбити Кенігсберг і Мемель. На території Фінляндії та Румунії до особливих вказівок нальоти не здійснювати» .

О 12 годині дня пролунала озвучена Наркомом закордонних справ В. М. Молотовим заява радянського уряду про напад Німеччини на Радянський Союз. Саме з цієї промови, котра транслювалася по радіо на весь Радянський Союз, кияни дізналися про початок війни. Звістка болем озвалася у серці кожного жителя столиці УРСР. У той же день було оголошено Указ Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію військовозобов’язаних.

Уже в перші тижні, місяці війни понад 200 тис. киян за мобілізацією чи добровільно пішли на фронт, який невблаганно наближався до столиці України.

22 червня 1941р… Звістку про початок війни різні люди зустріли по-різному. Молодь, котра знаходилася під впливом пропаганди, була впевнена, що ворог буде розбитий за кілька перших днів, максимум – тижнів. Люди старшого покоління, ті, хто на свої очі бачив події Першої світової та громадянської, розуміли, що війна буде страшною й кровопролитною.

У фондах Національного музею історії України у Другій світовій війні зберігаються окремі аркуші щоденника киянки Г. К. Лук’янової, який вона вела в ті грізні дні. «22 червня 1941р. 10 година ранку. Сьогодні з самого ранку хвилювання. Ніхто не знає напевно: чи це звичайна для останнього часу у Києві тривога, чи щось серйозне. Всі збуджені, мешканці збираються на подвір’ї, передають один одному чутки, згадуючи слово « війна» . 1 година дня. Все зрозуміло. Жахливо по своїй суті: війна! Молотов виголосив промову до всіх громадян: гітлерівська авіація зранку бомбардувала міста й аеродроми нашої країни (бомбардували й аеродром поблизу Жулян – перший полустанок від Києва). Гітлерівські війська та війська Румунії й інших сателітів на світанку 22 червня перейшли державний кордон і рухаються вглиб країни. Напад для нас неочікуваний, а тому – небезпечний…» .

На 22 червня 1941 р. у Києві було заплановано спортивне свято, апофеозом якого мало стати відкриття нового стадіону і проведення на ньому матчу футбольних команд Динамо (Київ) і ЦДКА (Москва).

Завершивши 20.06.1941 р. екзаменаційну сесію зданим на «відмінно»  екзаменом з ґрунтознавства, що зафіксовано у заліковій книжці, планував потрапити на стадіон студент третього курсу Київського сільськогосподарського інституту Ф. Є. Козак. Але, не судилося – розпочалася війна… У перші дні війни Федір вступає до винищувального загону, бере участь у будівництві оборонних споруд на ділянці від Білгородки до Боярки. Відзначився у боях в районі Голосієва. 20 серпня був направлений у Полтавську область на сільськогосподарські роботи, одночасно брав участь в евакуації кол- 170 огляди джерел та документальні нариси госпного майна.

Небагато донині збереглося квитків на цей матч, якому судилося відбутися аж через п’ять років. В експозиції виставлена реліквія, від ознайомлення з якою защеміло серце не в одного уболівальника київського «Динамо» , – квиток на матч-відкриття Київського Республіканського стадіону ім. Хрущова, який належав Ф. Є. Козаку.

Цікаві спогади киян про перший день війни містяться й у літературі. Дитячі враження від подій 22 червня 1941 р. виклав на сторінках автобіографічної книги «Кияни. Війна. Німці.»  відомий києвознавець Д. В. Малаков. « …Раптом якісь нечувані зловісні удари… З висоти пташиного лету відкривається панорама Києва. Ті незнайомі удари чути дещо приглушеними відстанню після яскравих спалахів, що змінюються в небі на цяточки диму… Батько каже, що б’є зенітна артилерія. І пояснює: якби то була війна, уже впав би не один ворожий літак. Адже в газетах писали: кожен третій наш постріл влучає в ціль. А тут не поцілили жодного літака. Отже, мабуть, ми спостерігаємо навчання або репетицію свята… Лише опівдні виступив голова Раднаркому Молотов. Війна… Того ж дня, дізнавшись, що на Аскольдовій могилі впав німецький літак, Гога (брат авт.) побіг подивитися на місце події. Але не добіг. Надто страшне враження справило на нього видовище на півдорозі: зяяла глибоченна конічна яма– воронка від авіабомби. Тут жили люди … ще кілька годин тому. О третій годині дня тато за повісткою пішов на мобілізаційний пункт, що миттєво розмістився в приміщенні школи на вул. Дарвіна. Їх брали « на збори» . А формально батьків рік (1902 р. – Авт.) не брали. Прощання було страшне…» .

Згадують перший воєнний день і кавалери чотирьох медалей «За відвагу» Я. П. Гніденко та О. Я. Левченко, які на той час мешкали в Києві. Я. П. Гніденко в роки війни – командир розрахунку 82-мм міномета. Був двічі поранений. День перемоги зустрів у Австрії. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, чотирма медалями «За відвагу». Після демобілізації жив і працював у Ізмаїлі. «… Мені тоді було шістнадцять років… Пам’ятаю, що ніч на 22 червня я ночував у дворі в кузові вантажівки… Рано вранці, ще тільки починало сіріти, чую у небі гудить літак, а по ньому наші зенітки стріляють з усіх сил. Я думав, що то навчання…. Почалася війна і німці бомбардували Київ. Пам’ятаю, що на залізничному вокзалі були вбиті та поранені. А опівдні із динаміків ми почули промову Молотова…»

Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань, перед нами напевно ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне – чому за права, благополуччя і прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші?

Пам’ять – хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить … і …

Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!

Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях.

Пам’ятайте! Через століття, через роки, – пам’ятайте!

Про тих, хто вже не прийде ніколи, – пам’ятайте!

Люди! Поки серця стукають, – пам’ятаєте!

Якою ціною завойоване щастя, – будь ласка, пам’ятайте!

Якою ціною завойоване щастя, – будь ласка, пам’ятайте!

 

BIBLIO-NIVKI

 

 

Залиште перший коментар

Залиште відгук

Ваш e-mail (не публікується).


*