Головна сторiнка Вiдiслати листа Карта сайту
Новини
Анонс подій
Територія спілкування
Прес-релізи заходів
ЗАВІТАЙТЕ (наші адреси, телефони)
Корисні поради
Ресурси бібліотек
Фотогалерея
Краєзнавчі замальовки
Вернісаж
Електронний каталог
Книжкові виставки до пам'ятних дат
Дегустація літературних новинок

Афіша

 



 



 

Краєзнавчі замальовки
Притулок книгомана публічний і приватний (N E W !)
***
Архітектурні пам'ятки
Втрачені назавжди
Вуличний арт в інтер'єрі українських міст
Дерева-патріархи
Історія кави в Києві "така ж гірка, як і солодка"
Історія однієї вулиці
Київська Швейцарія: Татарка
Київський вуличний арт
Київські околиці - неповторні і таємничі
Літературні місця
Тане київський модерн
Якщо в тебе є фонтан...


Втрачені назавжди

     Історичні міські осередки Європи стають жертвами зростання міст і розвитку індустріялізації в них. Руйнації, спричинені двома світовими війнами, ще більше прискорили знищення архітектурної спадщини, й історичний вигляд європейських міст зазнав безповоротних змін. Доля Києва різко відмінна від долі інших подібних міст. Йому не довелося протистояти шквальному натиску індустріялізації, як не довелося під час Другої світової війни (хоча її наслідки страшні) пережити жахливу долю таких центрів, як Варшава, Дрезден або Кавентрі… Більшість його історичних пам’яток і міських комплексів стали жертвами війни зовсім іншого роду…
     Зруйновані архітектурні пам’ятки Києва – важливі складові частини міських ансамблів, які були частиною суцільного краєвиду міста і мали символічне значення для його мешканців [1].


     Нинішня конфігурація Шевченківського району охоплює територію історичних пам’яток Верхнього міста, що зазнали найбільших втрат. Але даремно блукати вулицями стародавнього міста на дніпровських кручах, шукаючи бронзових меморіяльних дощок на місцях втрачених пам’яток давнини, котрі ще так недавно прикрашали краєвиди київських гір. Пам’ять про них має бути збережена в генетичному коді кожного українця, адже ще на початку минулого століття майже кожна київська вулиця вела до храму, тож

Церква Успіння пресвятої Богородиці (Десятинна церква)

     Була першою мурованою спорудою середньовічного Києва, що її будували візантійські майстри в 989-996 р. При ній існувала перша на Русі школа,  яку згадує Нестор у «Повісті минулих літ».  Народну назву – Десятинна отримала після проголошення князем Володимиром: «Даю церкви сей Богородицы от именья моего и от град моих десятую часть». Поруйнована при нападі орд хана Батия 1240 року (креслення не збереглися), відтоді  храм пролежав у руїнах 400 років.  Тільки в ХVIIст. Петро Могила повелів «вирити з мороку і відкрити денному світлу», побудувавши на бічному фундаменті церкву Миколи і залишив 1000 золотих на відновлення храму. Але не склалося…
    

    Вдруге Десятинна постала в 1820р. за проектом В.Стасова, побудована в так званому "візантійсько – московському" стилі.  Про естетичну цінність будівлі  довго точилися суперечки, кінець яким через сто років  поклала Радянська влада, зрівнявши її з землею в 30-і роки. Ідеологічно підковані «борці з мракобіссям» не залишили від церкви навіть цеглини… Охайненько викладені  камінням контури фундаментів первісної церкви в парку історичного музею пам’ятають всі кияни.

 

    Пам'ять  про храм залишилася у назві вулиці Десятинної.  Влітку 2005 року  після численних дебатів про способи і стилі відродження храму розпочато археологічно-досліджувальні роботи,  п’ять років потому  не маємо ані парку, ані церкви, тільки зеленого плота в історичному центрі міста.

 

Василівська (Трьохсвятительська) церква

     Збудована 1183 року на київському Ярославовому «Великому дворі» князем Святославом Всеволодовичем, церква св.Василія стояла на краю середньовічного міста, поблизу оборонних стін, і правила за великокняжу палацову церкву. Одна з останніх церков, будованих у середньовічному Києві, за візантійськими традиціями. В XIII столітті витримала татарську навалу. Реставрована близько 1640 р. за Петра Могили, який і передав її від уніятів до Братського монастиря, присвятивши свв. Василієві Великому, Григорієві Богословові та Йоанові Златоустому – Трьом Святителям, звідки і пішла назва Трьохсвятительська. Її бароккову баню на тлі неба було видно на Подолі звідусіль.

 

     Приблизно в 1760 році Військо Запорізьке своїм коштом прибудувало невеличку каплицю  до церкви і  новий іконостас в стилі рококо. Цей іконостас із різьбленого й золоченого дерева дуже ефектно виділявся на вишнево-червоному тлі і вважався найкращим твором в стилі рококо в Києві.

 

    Трьохсвятительську церкву розібрали  тихо, без розголосу влітку 1934-35р., в процесі підготовки до майбутнього розпляновування Урядового центру. Грунтовного археологічного дослідження цієї церкви перед її руйнуванням не проводили. Після зруйнування, поруч із тим місцем, де вона стояла, побудували величезну споруду — один з двох будинків майбутнього Урядового центру (нині МІД України, вул.Десятинна, 8).

 

    На мапі Києва лишилася вулиця Трьохсвятительська.

 

Памятник Олексію Бобринському

 

     У 1872 р. на перехресті вул. Безаківської (Комінтерну) і Бібіківського бульвару (б-р Шевченка) зведено пам'ятник графу Олексію Олексійовичу Бобринському, якого вважають засновником української цукрової промисловості. У Смілі ним відкрито першій в Україні цукровий завод (всього по Україні він побудував 4 заводи). Зусиллями О. Бобринського Київ перетворився на "цукрову столицю Російської Імперії". Кошти на спорудження пам'ятника були пожертвувані по підписці.

 

    Розташування пам'ятника поблизу від залізничного вокзалу пояснювалось тим, що граф, як людина технічно освічена, був засновником і директором першої в Росії залізниці, яка з'єднувала Петербург і Царське Село, і здійснював управління будівництвом залізничної гілки, прокладеної між Києвом і Балтою.

    Автори пам’ятника О. О. Бобринському - академік архітектури І. Шредер та скульптор І. Монігетті. Бронзовий граф, загорнутий у римську тогу (символ невтомних пошуків та подвижництва), спершись ногою на залізничну рейку, дивився у бік залізничного вокзалу. Постамент було виконано з місцевого граніту та лабрадориту. Пам'ятник мав неабияке громадянське значення, бо він чи не перший встановлений не царю і не військовому, а промисловцю.

 

    Завдячуючи походженню (позашлюбний нащадок імператриці Катерини ІІ і Григорія Орлова), постать винахідника і інженера Бобринського не могла залишитися поза увагою нової влади, пам'ятник ліквідований у 1918 році, в 1926 р. бронзову статую було переплавлено в цехах заводу "Арсенал", а на місті графського постамента зведено пам'ятник М. Щорсу (1954 p.).

 

Стрітенська церква

 

     В районі стародавніх західніх міських воріт, де тепер Львівська площа, перехрещуються чотири вулиці. Поміж двома з них, Великою Житомирською та Стрітенською, дивлячись фасадом на площу, стояла церква Стрітення Господнього. Вона мала довгу історію. На пляні бароккового Києва з 1695 року на її місці показано дерев'яну церкву з одним верхом. В 1752 році її замінила нова, також  дерев'яна церква, а в 1850-тих роках на її місці збудовано кам'яну церкву в псевдовізантійському стилі.

 

     В середині 1930-тих років у зв'язку з проектованими плянами реконструкції території, що прилягала до майбутнього Урядового центру, передбачалося розширити Стрітенську вулицю і продовжити її крізь садибу св. Софії до майдану Урядового центру (для цього треба було зруйнувати будівлю Софійської бурси з 1763-67 років). Львівська площа теж мала бути перебудована. Готування до цієї реконструкції, що, на щастя, лишилася не здійснена, почали з того, що зруйнували Стрітенську церкву. Київські старожили пригадують, що вона особливо дратувала атеїстичну владу, бо 1924 року, коли на Україні в багатьох місцях стали "обновлятися", блищати свіжим золотом частини церковних бань, "обновилося" й кілька місць на золотій бані цієї церкви. Кілька днів збиралася юрба народу на площі, дивлячись на це чудо і говорячи про нього.

   

  Подробиць про час і обставини руйнування Стрітенської церкви ми не знаємо, пам'ять про неї зберігається у назві вулиці - Стрітенська.

 

Церква Всіх Святих і кладовище на Щекавиці

 

     Щекавицька гора - одне з найбільш таємничих місць у Києві. Недарма ж за нею закріпилася назва "Місто мертвих". Навіть початкові назви вулиць гори були немилозвучними - Похоронна та Чорний Яр. За офіційними даними Щекавицьке кладовище, закладене у 1772 році,  було центральним, а значить найголовнішим цвинтарем Києва. 16 червня 1782 року на Щекавиці було освячено церкву Всіх Святих, а 1809 — дзвіницю. В 1857 році до храму прибудували кам'яний вівтар святої Марії Магдалини.

 

    Всього за період існування некрополя тут було поховано біля 2 тисяч осіб: купці, чиновники, військові, священики, сріблярі й золотарі, представники музичного та іконописного цехів, професори університету і академії, викладачі гімназій і духовних учбових закладів, діячі літератури й мистецтва, лікарі. Серед них знаменитий київський архітектор Андрій Меленський, історик та редактор "Київської старовини" Феофан Лебединцев, представники відомих родів Григоровичів-Барських, Балабухів, Максимовичів й багато інших видатних особистостей. Щекавицьке кладовище пам'ятає кроки А.С. Пушкіна, у багатьох довідниках і путівниках по Києву, виданих у ХIХ сторіччі, сказано, що «912 року, тут на Щекавиці поховано Олега Віщого». 


    За генеральним планом Київміськради 1935 року, верхні тераси київських горбів було запропоновано розробити для відпочинку та розваг, для цього в середині 1930-х років кладовище та церкву було знищено. Залишки некрополя ще можна було бачити в 1960-х роках (нині на місті церкви височить радіовежа). Деякі поховання були перенесені родичами на Лук'янівське, Куренівське та Байкове кладовища. На жаль, всі надгробки похованих тут визначних осіб назавжди втрачені для історії. «…Отже, з тих чи інших причин у Києві немає могил відомих постатей української культури й державних діячів від часів Київської Русі і до середини дев’ятнадцятого століття».[4]

 

    Втрата Щекавицького кладовища позбавила киян їхньої спадщини, знищила зв’язок з минулим, пограбувала історію.

 

 

    Ірининський стовп

   

    У літописній статті 1037 року, що описує будівничу діяльність князя Ярослава Мудрого, згадується про заснування монастиря, присвяченого Святій Ірині — небесній покровительці дружини Ярослава Інгігерди. Питання місцезнаходження Ірининського монастиря серед київських дослідників завжди було дискусійним, проте коли у 1833 році, під час розплянування вулиці на розі вулиць Володимирської та Ірининської, у товщі давнього оборонного валу було знайдено залишки стін та фундаментів давньоруської споруди, їх ототожнили саме з Ірининським монастирем.
    

    Пропозиції відновити церкву чи принаймні зберегти руїни не знайшли відгуку у влади (це заважало б прокладенню Володимирської вулиці, заради якого й почали розкопувати вал). Тому рештки споруди були розібрані й засипані, проте на поверхні залишили один із стовпів храму. Цей залишок у 1852 році був обкладений цеглою, знайденою на розкопках, вкритий шатровим дахом і увінчаний хрестом.
    

    В 1931 році романтична руїна не сподобалася київській владі через своє розташування на проїжджій частині вулиці. Вночі з 26 на 27 березня 1932 року зруйнували Ірининський стовп. Наступної ночі місце пам'ятки вичистили і забрукували, при цьому не було проведено засобів наукової фіксації решток споруди, а знайдене під час руйнувань давнє поховання було одразу знищене. Розбиту цеглу, що лишилася від стовпа, не зберегли, як пропонувалося, на території одного із соборів міста, а викинули на смітник.

  

    Лишилася назва вулиці - Ірининська.

 

Церква Іоана Златоуста (Залізна)

 

      У 60-х роках XIX ст. на Галицькій площі (Євбаз, нині пл. Перемоги) на прохання жителів віддалених кварталів Старокиївської, Либідської і Лукьянівської частин, було зведено єдину в історії Києва залізну церкву (з чавунних плит) — церкву Іоана Златоуста. З самого початку вона була мандрівницею: у 1631 році вирішили розібрати дерев‘яну церкву Миколи Притиска на Подолі і побудувати на її місці кам‘яний храм. Дерев‘яні матеріали з цієї церкви використали при будівництві церкви Іоанна Златоуста в Старому місті, але плян перебудови міста 1854 року передбачав перенесення цієї святині в Либідську частину.
    

     Новий храм духовне відомство планувало споруджувати теж дерев‘яним. Але генерал-губернатору Безаку вдалося переконати членів будівельного комітету в доцільності «заміни дерева на залізо, а значить - у зведенні першого в імперії залізофахверкового культсооруженія». Київський експеримент задумали виконувати за технологією петербурзького інженера Ніккельса, окремі частини церкви виготовлялися в Петербурзі. Використане на будівництві коване залізо важило 85 тон. Само спорудження храму доручили архітекторам Юргенсу та Іконнікову, іконостасами опікувалася майстерня Шатрова. І вже 16 серпня 1871 року церква, яка обійшлася державі в 80 тисяч рублів, була освячена. Пізніше її декілька разів добудовували, бо церква виявилася найменшою (28х13 м) в місті, але її парафія - найбільшою: у 376 будинках, що знаходилися в межах останньої, мешкали 6966 віруючих.  В інтер‘єрі Залізної церкви були використані деталі обробки тієї самої каплиці Іоана Златоуста із Старого міста.


     У радянські часи храм перешкодив реконструкції трамвайних ліній і в 1934 році обитель Божа канула в Лєту... не залишилося нiчого, крiм людської пам’ятi, втіленої в назві вулиці  - Златоустівська, яка тепер, нажаль, не веде до храму….

 

 Міська Дума

 

     Як тільки не називалась площа в серці Києва, що нині носить горду назву Майдан Незалежності. Була вона Козиноболотна, Хрещатицька, Думська, Радянська, імені Калініна і Жовтневої революції.
    

    Одною з помітних будівель старого Хрещатика було приміщення Думи, поставлене в 1874-76 роках в центрі Хрещатицького майдану, де колись була середньовічна південно-східна брама міста. Історія її спорудження така: указом імператора Миколи І від 23 грудня 1834р. ліквідовувалося Магдебурзьке право в Києві. Замість Магістрату було впроваджено російську модель міського самоврядування (дума і управа). Відтепер господарством Києва відала Міська Дума, що стала виборним розпорядчим органом міського самоврядування, та її виконавчий орган — міська управа.

 

     Приміщення для засідань було споруджено за проектом архітектора Олександра Шілле. Хоч і не дуже імпозантна, будівля Міської Думи може вважатися найкращою роботою архітекта Шілле, бо він зосередив у ній урбаністичні прикмети, відповідні до оточення. Триповерхова з двома нижчими крилами (третій поверх добудовано на початку XX ст.), необароккова будівля за своєю формою нагадувала розігнуту підкову. Її чотирикутну вежу вінчав шпиль з фігурою небесного покровителя Києва архистратига Михаїла (за радянських часів його замінила червона зірка).
    

    Днів через сорок після того, як гітлерівські війська зайняли Київ, під будинком Думи і недавно збудованим будинком засідань Верховної Ради УРСР в Липках вибухли міни (очевидячки поєднані з приладом, виставленим на певний час). Після війни напівзруйновану споруду вирішили не відновлювати.

 

Георгіївська церква

 

     Храм містився на розі сучасної Золотоворітської вулиці і Георгіївського провулку, що дістав назву від церкви. Перший храм на цьому місці було споруджено Ярославом Мудрим 1037 року. Ця церква була зруйнована під час монголо-татарської навали на Київ 1240 року і  лежала у руїнах аж поки 1674 року на давніх фундаментах з благословіння Лазаря Барановича була споруджена дерев'яна Георгіївська церква.

 

    Кам'яну церкву Святого Георгія на фундаметнах стародавнього храму впритул до мурів Софійського монастиря відбудовано після пожежі у 1744-1752 роках у стилі бароко, втім у подальшому церква неодноразово перебудовувалася. В останнє -  наприкінці XIX ст. у псевдовізантійському стилі.  Георгіївська церква мала чудовий іконостас XVIII ст. у стилі рококо. Розпис храму на межі ХІХ-ХХ століть було здійснено відомим художником Іваном Їжакевичем із застосуванням українських народних мотивів.

 

     1934 року церкву, як і багато інших київських храмів, було знищено і на фундаменті храму споруджено  житловий будинок для співробітників НКВС та інших державних установ (арх.Й.Каракіс), частково ж місце храму займає невеличкий сквер.

Підготували Божко М., Урванцева О. (03.09.2010р.)

Ганебний перелік втрачених  для нащадків у Шевченківському районі Києва продовжують:

Будинок архітектора О. Беретті, середина 18 ст., вул. Велика Житомирська, 2- а
Зруйнований у 80-х рр.XXст.

Будинок Л. Гінзбурга, 1901 р., вул. Хрещатик
Згорів в 1941 р.

Готель “ Європейський”, архітектор О. Беретті, 1851 р.,Європейська площа
Зруйнований в 1978 р

Греко - католицька церква, 19 ст., вул. Ю. Коцюбинського, 10
Зруйнована в 1934 р.

Пам’ятник учасникам повстання саперів 1905 р.,площа Перемоги
Зруйнований у 1941 р.

Розпис Луцьких казарм художниками школи М. Бойчука, 1920-ті роки, вул. Дегтярівська, 9
Збитий у 1930- 1960- ті р.р.

Церква святого Михайла Дегтярівського шпиталю, кінець ХІХст., вул. Дегтярівська, 9
Ліквідована 1920- ті р. р., нині службові приміщення

Церква Святого Йова Лук’янівської в’язниці, 1863 р., вул. Дегтярівська
Ліквідована у 1920- ті р. р.

Церква Святого Олександра Невського при Реальному училищі, 1904 р., вул. Велика Житомирська, 2
Ліквідована 1919 р.

Церква Святого Олександра Невського при Рубежівській дитячій виправній колонії, 1891 р., знаходилась на межі Шевченківського та Святошинського районів.
Ліквідована 1921 р.

Бібліографія:

   1.  Тит Геврик Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. – Нью-Йорк - Київ, 1991. -  С. 64.
   2.  Мельничук Г. Главные руины Киева // Газета по-киевски. - 2010. - 3 вересня
   3.  Третяк К.О. Втрачені споруди та пам’ятники Києва. Довідник. – К.: ВПЦ Київський університет, 2004.
   4.  Проценко Л.А. Про створення київського некрополя // Український історичний журнал, ч. 5. - 1968. - С. 125.
   5.  Вікіпедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс]. - http://wikipedia.org
   6.  Фонтаний Е. Скорбное бесчувствие // Сегодня. - 1992.

Нові надходження
Горобець О. Постаті з вирію

Постаті з вирію : повісті, нариси / О. О. Горобець. - Київ : "Видавництво "Фенікс", 2016.-176 с.

Єва Нарубина. Я

Я : повість / Є. Нарубина . - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016.- 400 с.

Микола Ткач. Час любові і болю

Час любові і болю : поезія / М. М. Ткач. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 208 с.

Лідія Новикова. Виноградна гойдалка

Виноградна гойдалка : поезія для дітей / Л. В. Новикова; упоряд. Новіков А. В. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. -80 с, іл.

Володимир Базилевський. Лук і Ліра

Лук і Ліра : поезії / В. О. Базилевський. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 256 с.

Олена Рижко. Ще одна історія про…

Ще одна історія про... : роман / Рижко О. М. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 192 с.

© www.shevcbs.kiev.ua 2008Дизайн та розробка www.it-net.com.ua