Головна сторiнка Вiдiслати листа Карта сайту
Новини
Анонс подій
Територія спілкування
Прес-релізи заходів
ЗАВІТАЙТЕ (наші адреси, телефони)
Корисні поради
Ресурси бібліотек
Фотогалерея
Краєзнавчі замальовки
Вернісаж
Електронний каталог
Книжкові виставки до пам'ятних дат
Дегустація літературних новинок

Афіша

 



 



 

Краєзнавчі замальовки
Притулок книгомана публічний і приватний (N E W !)
***
Архітектурні пам'ятки
Втрачені назавжди
Вуличний арт в інтер'єрі українських міст
Дерева-патріархи
Історія кави в Києві "така ж гірка, як і солодка"
Історія однієї вулиці
Київська Швейцарія: Татарка
Київський вуличний арт
Київські околиці - неповторні і таємничі
Літературні місця
Тане київський модерн
Якщо в тебе є фонтан...


Архітектурні пам'ятки

  

   Нетлінна краса Києва, його неповторне обличчя й оригінальна культура створені працею багатьох поколінь. "Слава, Днепр - седые волны! Слава, Киев - чудный град! Мрак пещер твоих безмолвных краше царственных палат!" - захоплено писав Олекcій Хом'яков.
Сучасний Київ видовжився на 42 км з півночі на південь довкола мальовничих берегів Дніпра, на 35 км в поперечному напрямку зі сходу на захід і займає територію 820 кв. км.
Київ визначається унікальним ландшафтом і широковідомий архітектурними ансамблями, тактовно вписаними в цей ландшафт.
У зв’язку з особливостями розвитку Києва більшість пам’яток розміщені в центральних районах міста: Шевченківському, Печерському, Подільському.
Нині на території Києва виявлено близько 1600 нерухомих пам’яток, також понад 2200 пам’яток, розташованих на міських цвинтарях.
На території Шевченківського району (39 кв. км) збереглися найцінніші історико - архітектурні та культурні пам’ятки - Золоті  Ворота, Софія Київська (за рішенням ЮНЕСКО включена до реєстру Всесвітньої культурної спадщини), Володимирський Собор, Покровський  і Кирилівський монастирі, Андріївська церква…
   Тут, у духовному центрі міста, мало не кожна вулиця вела до храму. Саме назви церков свого часу визначили і назви вулиць: Трьохсвятительська, Михайлівська, Десятинна, Софіївська, Стрітенська, Костьольна… Куполи храмів служили своєрідним орієнтиром вулиці. Віє давниною і від назв вулиць Олегівська, Володимирська, Половецька, Татарська, Ярославів Вал. Кожна вулиця - це музей під відкритим небом.
Нажаль багато культових пам’яток було знищено під час сталінського тоталітарного режиму, хрущовської антирелігійної компанії, порушення чинного законодавства в різні часи (про втрачені пам'ятники архітектури на терені Шевченківського району дізнаєтесь на сторінці "Втрачені назавжди").
     З Києвом навіки пов’язані імена багатьох видатних архітекторів. В різні періоди тут працювали А. Меленський, І. Кедрін, батько та син Беретті,
П. Дубровський, Ф. Мєхович, О.Шіле, В. Городецький, В. Ніколаєв, О. Вербицький…
Архітектурні пам’ятки є своєрідним літописом історичного життя міста. Вони зберігають пам’ять і про велику славу міста, і про ті великі злигодні, що випали на його долю, про тих, хто творив, і про тих, хто руйнував.

Зупинімося на мить у буденному плині часу, щоб відчути подих століть, придивимося до цієї безсмертної краси і вона поживить нас своїм добром і досвідом минулого.

 

Брама Заборо́вського(new)

     Брама Заборо́вського — одна з найцiкавiших пам'яток української цивiльної архiтектури ХVIII столiття була парадним в'їздом на Софiйське подвiр'я із заходу, від Золотих ворiт. Очам подорожуючого вiдкривався божественний краєвид, де блищали на сонцi куполи святої Софiї, тягнулася вгору визолочена баня дзвiнницi, потопав у зеленi митрополичий будинок i вражала незвичайною красою, багатством лiплення, пишнiстю форм брама. Історики-археологи стверджують, що парадним до монастиря був вхід не з Володимирської, а із Золотоворітської вулиці. Точніше, з дороги, яка вела від Золотих воріт до храму. Там, за даними розкопок, в ХІ столітті були в монастирському мурі Західні ворота, і два храми ліворуч і праворуч від них. Один храм, назви якого ми не знаємо, стояв від брами ліворуч (з вулиці Стрілецької), а другий храм – праворуч, це Георгіївська церква (див. розділ "Втрачені назавжди")     

Брама споруджена 1746 року під час масштабних відновлювально-будівельних робіт на території Софії Київської — ймовірно, архітектором Йоганом Шеделем на замовлення  київського митрополита Рафаїла Заборовського, іменем якого і названо пам'ятку. До речі, сучасні історики вважають митрополита Заборовського однією з найосвіченіших духовних осіб свого часу. Києвознавець Дмитро Малаков каже: «Рафаїл Заборовський чинив опір духовній, релігійній експансії Росії, намагався уберегти Українську Церкву від зросійщення. Він підтримував розвиток освіти – так, за Заборовського Києво-Могилянська академія, школи при Софії та Лаврі отримали новий поштовх до розвитку. Митрополит Рафаїл ініціював і віднайшов меценатів для побудови Великої Лаврської та Софіївської дзвінниць, для оновлення Митрополичих палат, для підтримки української школи іконопису. Тож після того, як митрополит пішов з життя, його з почестями було поховано у храмі Святої Софії, а побудовану за його ініціативи західну браму названо Брамою Заборовського».    

     Брама довгий час була прихованою родзинкою Софійського заповідника, бо в нові часи лінію Брама Заборовського – Золоті Ворота було зруйновано житловим будівництвом і вона була захована у західній частині софійського муру. Проїзд, який опинився на метр нижче рівня вулиці завдяки так званому «культурному нашаруванню», був замурований ще під час перепланування 1822-23 рр. Через це пам'ятку майже повністю було розібрано, арку збереженого східного фасаду замуровано цеглою, а прилеглий митрополичий двір перетворено на сад.
     Археологiчними розкопками 1957 року встановлено первiсні планування та вигляд брами. Це була одноповерхова прямокутна будівля зі сторонами 16,67 м (з пiвночi на пiвдень) та 13,46 м (зі сходу на захiд), зведена з цегли на вапняному розчинi. В центральній частинi пролягав арковий проїзд завширшки 3,87 м, а з бокiв знаходилися кордегардії (караульнi примiщення). Всі перекриття брами — склепінчасті, будову увiнчував двосхилий дах, який з заходу i сходу замикався барочними фронтонами.

     Культурологи нашого часу вважають Браму шедевром українського бароко. Як і в XVIII столітті, вона сьогодні вражає своєю пишністю. За багатством та соковитiстю форм цей невеликий за розмiрами витвiр не має собi рiвних. Пілястри, фронтони, портик з шести пiвколон з капiтелями корiнфського ордеру, рослинний орнамент, властивий для часу побудови. Фронтон захiдних ворiт суцiльно вкритий орнаментальним лiпленням майстерно виконаних пальмет, аканта, грон винограду. В цей рослинний орнамент добре вкомпонованi двi чоловiчi маски, в центрi фронтона - великий медальйон з зображенням митрополичої корони. Нижче, над проїздом, розташований родинний герб Заборовського - палаюче серце з хрестом на ньому в обрамленнi двох пальмових гiлок. Розмiщення архiтектурних i лiпних деталей в заглибленнях створює чудовий мальовничий ефект гри свiтлотiнi.

    На думку Дмитра Антоновича, брама  «… зібрала всі примхи й усю безмежну вибагливість козацького бароко, всю його мальовничість і всі його архітектонічні нелогічності, химерність ламаних ліній, що очеркують фронтон, жагу до різьб’ярської пересиченості. З цих, здавалося б, невдячних елементів утворено цілість химерну, примхувату, але незвичайно мальовничу, принадну, затишну й красномовну.»
Нещодавно відреставрована, Брама прикрашає невеликий Георгіївський провулок, що огинає Софійський заповідник з заходу. 

Бібліографія:

  1. Субтельний О. Історія України. - К.: Либідь, 1992. - с. 43-46
  2. Асєєв Ю.С. Мистецтво Стародавньої Русі. – К.: Мистецтво, 1963.
  3. Логвин Г.Н. Софія Київська. – К.: Мистецтво, 1971.
  4. Чечот И.Д. Барокко как культурологическое понятие. // Барокко в славянских культурах. – М.,1982.
  5. Костюк  Б. Друге життя Брами Заборовського в Києві. Електронний ресурс  http://starovina.livejournal.com/21002.html

Будинок актора (Караїмська кенаса)

     Ім’я архітектора В. Городецького добре відоме багатьом киянам. Він є автором декількох вражаючих  архітектурних шедеврів, що прикрашають вулиці нашого міста, в тому числі - унікальної споруди, яка розташована на вул. Ярославів Вал, 7- колишньої караїмської кенаси.

     Серед численних релігійних громад старого Києва досить помітне місце посідали караїми. На час виникнення замовлення на спорудження у Києві караїмської кенаси, в Київській губернії мешкало всього 327 караїмів. Більшість їх - саме у Києві. Перш за все, це родина київських “тютюнових королів” купців Когенів.

 Акціонерному товариству тютюнової фабрики “ Бр. Коген” тоді належало 3 фабрики в Києві та 4 магазини на Хрещатику. Отже, саме на кошти братів Соломона й Мойсея Когенів було споруджено за проектом архітектора В. Городецького караїмську кенасу в Києві. Урочисте освячення кенаси відбулося 27 січня 1902 р.

Ця унікальна екзотична будівля викликала чимало схвальних відгуків: “…на Великій Підвальній міститься молитовний караїмський будинок- вишуканий, але дещо похмурий, оздоблений зовні скульптурними фантастичними візерунками і письменами в Мавританському стилі; двері й вікна його заокруглені у вигляді підкови. Стиль для синагоги обрано дуже вдало.” (Шероцький К. Киев. Путеводитель. К., 1917.- С. 20).

Поставлена вузьким фасадом вздовж лінії забудови вулиці, між тоді ще часто-густо старосвітських побілених будиночків, кенаса справді мала вигляд вражаючий - і архітектурою, і кольором, і дивною східною банею. Скульптурно - оздоблювальні роботи в кенасі виконував Еліа Сала. Особливо вражаючою була стеля, що нагадувала казкові сталактитові склепіння печер. На жаль, лише частково збереглися металеві деталі кенаси. Це - ажурні гвинтові сходи, пара кованих ліхтарів - торшерів.

Після революції в 1926 році кенаса, яка належала громаді не дуже числених київських караїмів, була закрита . Під час війни тут правилася римо-католицька служба Божа, потім містився Ляльковий театр, а від 1952 до середини 60- х р. р. діяв кінотеатр “ Зоря”, від 1981 р.- Будинок актора.

Природно, що кожна з перебудов наклала свій відбиток на зовнішній вид споруди, у тому числі й реконструкція, здійснена 1968 року ( зник ефектний гофрований купол у мавританському стилі, інші унікальні оздоблювальні деталі).

І все ж творчий почерк архітектора можна впізнати безпомилково. Разом із так званим “лицарським замком” колишня кенаса надає вулиці досить екзотичного вигляду.

Бібліографія:

  1. Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. А. В. Кудрицького.- К., 1985.- С.252.
  2. Кудрявцев Л. Класик київської архітектури // Кудрявцев Л. Двадцять архітекторів, які будували Київ.- К., 2003.- С.50- 55.
  3. Малаков Д. Караїмська кенаса // Малаков Д. Архітектор Городецький.- К., 1999.- С. 75- 92.
  4. Позняк П., П’ятериков С. Київ. Погляд через століття.- К., 1987.- С. 72- 73.
  5. Позняк П. Один з автографів Городецького: ( Караїмська кенаса)// Прапор комунізму.- 1984.- 7 груд.- С. 4.
  6. П’ятериков С. Архітектурні перлини Києва // Прапор комунізму.- 1989.- 3 груд.

 

Лук’янівський народний будинок (Будинок культури Київського трамвайно - тролейбусного управління)

     Найстаріша клубна установа міста - Лук’янівський народний будинок знаходиться на вул. Дегтярівській, 5. Збудована в 1902 році за проектом архітектора М. Артинова в стилі псевдоросійської архітектури. Фасади будинку нагадують казковий терем: виконані в стилізованих формах російської архітектури 17 ст., пишно декоровані. Лаконізмом архітектурного вирішення вирізняється дворовий фасад, виконаний з цегли.

Лук’янівський народний будинок засновано в 1897 р. Південно - західним відділом товариства тверезості. Протягом багатьох років товариство очолював Сікорський І. О. – психіатр, психолог, педагог, батько Ігоря Сікорського - видатного авіаконструктора. При народному будинку діяли дешева їдальня, нічліжний притулок для приїжджих, безкоштовні бібліотека-читальня і амбулаторія, склад з музеєм підручників, театр з власною бібліотекою, синематограф, безкоштовні вечірні класи для дорослих. Тут влаштовувались науково - популярні читання, виставки підручників і наочних посібників для нижчих і середніх навчальних закладів тощо. Відразу після відкриття благодійного закладу товариство тверезості заснувало при ньому чайну, яка стала своєрідним культурно- просвітницьким центром і музеєм одночасно. Тут було представлено різноманітні матеріали, які популяризували здоровий спосіб життя, а також енциклопедії, інструменти, машини, верстати, зразки рамочних вуликів, хлібних злаків і трав, вироби Товариства плодівництва.

1917 р. будинок було передано Українському робітничому театру, в якому виступали актори “Молодого театру” та учні Музично - драматичної школи М. Лисенка. З 1920-х років будинок належав профспілці трамвайного парку, через що отримав назву Клубу трамвайників. Під час Великої Вітчизняної війни тут містився шпиталь. Тепер - Будинок культури Київського трамвайно-тролейбусного управління.

Бібліографія:

  1. Звід пам’яток історії та культури України: Київ: Енцикл. вид.Кн.1, ч. 1. А- Л.- К., 1999.- 608 с.
  2. Галайба В. Лук’янівський народний дім // Україна.- 2002.- № 12.- С.20.
  3. Кальницкий М. Как "профсоюзный босс" XVII века наследил на карте Киева: (Лук’янівка) // Киев. ведомости.- 1997.- 17 янв.- С. 28.
  4. Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. А. В. Кудрицького.- К., 1985.- С.363- 364.
  5. Позняк П. П’ятериков С. Київ. Погляд через століття.- К., 1987.- С. 60- 61.

Російський драматичний театр імені Лесі Українки (Театр Бергоньє) 

     Такому звичному для всіх киян будинкові Театру російської драми ім. Лесі Українки - понад 135 років.

1866 року київський підприємець, француз за походженням Август (Огюст) Бергоньє придбав земельну ділянку на розі нинішніх вулиць Богдана Хмельницького і Пушкінської. Сперше він побудував тут тимчасове дерев’яне приміщення, де відбувалися циркові вистави, а в лютому 1875 році за проектом архітектора В. М. Ніколаєва було споруджено кам’яну будівлю. В грудні того ж року приміщення орендував князь В. Д. Оболенський для вистав  цирку “Альказар”. Поруч, у двоповерховому будинку, що виріс 1878 року, на першому поверсі розмістився театр, а на другому- готель “ Ліон”. По середах і неділях тут відбувалися бали-маскаради, а в окремі дні – драматичні вистави. 1883 року приміщення перебудували під драматичний театр. Висока глядачева зала, де розмістилися 4 яруси, не мала зайвих прикрас, проте викликала захоплення своєю ошатністю, гарним газовим освітленням, чудовою акустикою і великою кількістю повітря.

Протягом ряду років на сцені театру виступали різні трупи, в тому числі українські - М. Кропивницького і М. П. Старицького, та російська - Московське товариство драматичних акторів на чолі з М. Соловцовим, яке протягом 7 років приїжджало на гастролі до театру. В 1891 році М. Соловцов заснував тут “Соловцов” театр. В 1896 році саме в приміщенні театру відбувся перший в Києві сінематографічний показ, а з 20 грудня 1897 року в театрі Бергоньє почалися постійні масові синематографічні демонстрації.

В 1897 році на сцені театру співав знаменитий російський бас Федір Шаляпін. Щоправда сталося це завдяки нещастю, яке трапилося в лютому того ж року: згорів Міський театр, що стояв на місті нинішньої Опери.

У роки революції та громадянської війни у цьому будинку працювали різні театри, зокрема  "Молодий театр" і театр "Березіль", який очолював видатний український режисер Лесь Курбас.1926 рік став початком творчої біографії Російського драматичного театру. В 30 - роках приміщення театру було реконструйовано, завдяки чому набуло нинішнього вигляду. У різні роки тут працювали видатні режисери і актори К. Хохлов, Ю. Лавров, В. Добровольський, А. Карташова, В. Халатов, А. Роговцева, В. Заклунна, Ю. Мажуга, М. Рушковський та ін.

Бібліографія:

  1. Галайба В. Театр Бергоньє // Україна.- 1999.- № 11.- С. 21.
  2. Кальницький М. Звёздная десятилетка “ Бергонье”: Страницы истории театра им. Леси Украинки // Киев. ведомости.- 2001.- 13 окт.
  3. Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. А. В. Кудрицького.- К., 1985.-С. 59- 60.
  4. Позняк П., П’ятериков С. Київ. Погляд через століття.- К., 1987.- С. 44- 45.
  5. П’ять днів у Києві: Путівник.- К., 2003.- 72 с.: іл.

Прибутковий будинок купця Сироткіна (Колишній ресторан «Лейпциг»)

     Цей будинок знають всі кияни, чи не кожну його башточку й купол, каріатиду й пілястр. Звівшись на розі Володимирської і Прорізної (вул. Володимирська 39/24), він прикрасив собою одразу дві вулиці- ошатний, усміхнений. Щодо його автора, є різні думки. Одні називають В. Ніколаєва, інші - К. Шимона. Є й третій варіант: перший споруджував будинок за проектом другого, як це вже було, скажімо, з оперним театром. Під час спорудження від збанкрутілого замовника будинок перейшов у власність багатого купця О. Сироткіна.

      Стилістика будинку еклектична, переважають риси ренесансної архітектури у поєднанні з елементами бароко. У вирішенні великих вікон фасадної частини виявився вплив стилю модерн.   Його наріжну частину вінчала «… Чи не найкраща башта доби «київського ренесансу» - гранчаста вежа, що мала високу ренесансну баню з ліхтариком і шпилем (втрачено). Завдяки її зведенню будівля свого часу (1900-1901) вважалася найвищою в місті - від цоколя до верхівки башти мала більше за 40 метрів. Інтер’єри квартир були розкішно оздоблені ліпленням, грубами з рельєфними кахлями.
     Завдяки багатому оздобленню будинок став відомою архітектурною пам’яткою. Тут містилися мебльовані кімнати “Палермо”, магазини квітів і ковбас, популярна кондитерська і кафе (всі під єдиною назвою “ Маркиз”). Під назвою “Маркіз” кав’ярня згадується в романі М. Булгакова “Біла гвардія”.
     По війні тут знайшов притулок “Коктейль - холл”, але з початком боротьби проти космополітизму - щез, зате постала цілком патріотична “Чайка”. Ще пізніше, наприкінці 50-х, з'явився ресторан “Лейпциг” із затишною двосвітною залою.
Тепер будинок перебуває на реконструкції, внутрішнє оздоблення втрачене.

Бібліографія:

   1.  Володимирська: Культурологічний путівник.- К., 1999.- 91- 92.
   2.  Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. В. Кудрицького.- К., 1985.-С.101- 102.
   3.  Плачинда Г. Лікнеп для киян, або весняна прогулянка по Володимирській вулиці // Укр. слово.- 1996.- 9 трав.
   4.  Стодоля Ю. Фотографувати заборонено: ( Пам’ятники історії й архітектури: Ресторан  “ Лейпциг”) // Хрещатик.- 1994.- 26 лют.

Миколаївський собор

Покровського жіночого монастиря

     За легендою  на місці обітелі знаходився великий сад, де любив усамітнюватися для молитви преподобний схиієромонах Феофіл, подвижник Китаївської пустині. Утримувачу саду Йосипу Диковському, який поважав преподобного, подвижник передрік заснування тут жіночого монастиря, чиєю будівницею та управительницею буде "царственна жінка". Передречення збулося - у 1889 році тут виник монастир і його засновницею стала Велика княгиня Олександра Петрівна Романова на знак подяки за полегшення важкої хвороби, яке вона дістала, побувавши в Києві.

     В кінці сучасного Бехтерівського провулку, 15 на очах у здивованих киян з’явилося справжнє містечко з церквами, келіями, готелем, шпиталем, училищем, господарськими будівлями. Майже всі ці споруди зводив архітектор В. Ніколаєв, ідея та первісне креслення належить сину засновниці - П.М.Романову.

     Урочисте закладення головного храму Покровського монастиря  відбулося 21 серпня 1896р.- на ім’я Святого Миколая, в присутності імператора Миколи ІІ. Собор св. Миколая був одним із кращих зразків церковної архітектури початку століття, він увінчувався 15 золоченими банями, виділяючись несхожістю з церковною київською архітектурою. Цей великий двоповерховий собор - найбільш великий в Києві, тільки його верхній храм може вмістити 2,5 тисячі чоловік. Нижній храм освячено на честь ікони Божої Матері “Життєдайне Джерело”. Богослужіння проходять в верхньому та нижньому храмах та в Покровському, де ще при Олександрі Петрівні була влаштована точна копія печери гроба Господня. Головна святиня монастиря - ікона Почаївської Божої Матері.
     Дуже швидко лікарняні установи Київського Покровського монастиря стали широко відомі. При ньому готували сестер милосердя, яких Червоний Хрест відправляв в діючу армію. В 1914 р. в монастирській лікарні було відкрито лазарет, куди киянки приходили доглядати за пораненими. В монастирі практикували найкращі лікарі, був перший в місті рентген-кабінет. Тут надавали безкоштовну медичну допомогу.
На території монастиря похована засновниця монастиря О.П.Романова та її онука - Софія Петрівна.
Покровський монастир відрізняється від інших і часом заснування, і місцевістю, на якій розташований, і дивовижною архітектурою, і характером: це “ Живий монастир”.

Бібліографія:

  1.  Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. В. Кудрицького.- К., 1985.-С. 492.
  2.  Галайба В. Свято- Покровський жіночий монастир і його досвід   “ живого” чернецтва// Веч. Київ.- 1995.- 20 трав.
  3.  Споруди Свято- Покровського жіночого монастиря // Киркевич В. Церква Покрови Пресвятої Богородиці.- К., 1999.- С. 46.
  4.  Козинцева Л. Обитель подвига и милосердия: ( З історії Свято- Покровського жіночого монастиря)// Наука и религия.- 2003.- № 8.- С. 31.
  5.  Коляда Ю. Покровський монастир у Києві// Шулявка.- 1996.- 21 берез.- С. 7.
  6.  Кудрявцев Л. Дванадцять архітекторів, які будували Київ.- К., 2003.- С. 45- 50.
  7.  Плотникова И. Обитель // Правда Украины.- 1993 .-29 мая.
  8.  Плотникова И. Царская обитель // Правда Украины.- 1995.- 29 мая.

Пожежне депо Старокиївської пожежні (колишні Присутні місця)

     На початку ХІ ст. територія за Софійськими воротами, як свідчить літопис, звалася “ поле вне града”. Ярослав Мудрий звів тут багато пам’ятних споруд. Та хоч з кожним наступним століттям будівництво велося все з ширшим розмахом, якихось півтораста років тому між Софійськими воротами та Софійським собором ще лежав велетенський пустир.
Та ось у 1854 р. розгортається спорудження комплексу Присутніх місць. До цього губернське управління, що об’єднувало адміністративні, правові та інші установи, містилося в будинку на Липках. Коли на Печерську почалося будівництво нової фортеці, Присутні місця вирішили перенести в так зване Верхнє місто.

     Архітектори М. Іконников, І. Штром та К. Скаржинський розробили проект кількох дво- і триповерхових корпусів, що мали за периметром забудувати цілий квартил. До їх складу ввійшло і пожежне депо: будівля з каланчею - одна з домінант Старого міста. Весь комплекс споруджено у стилі пізнього класицизму у сполученні з елементами неоренесансу.
Будівництво завершилося у 1857 р. Присутні місця, орієнтовані фасадом на південь, у бік Хрещатика, не тільки докорінно змінили обличчя великої площі, а й планування вулиць. Житомирська вулиця виявилася поділеною надвоє, а її частини почали називати Великою та Малою Житомирською.

     У будівлі розміщувалася найстаріша з чотирьох пожежних частин міста, що до 1870-х р.р. складалася з 25 осіб на чолі з брандмейстером. “Вишковий”, що виявляв пожежу, вивішував на каланчі умовні знаки: прапори, кулі, хрести.
В 1914 р. надбудували ще один поверх. А крила вздовж вулиць Володимирської та Великої Житомирської вдало добудовані у тому ж стилі вже в 70- ті роки ХХ ст.
Разом з Присутніми місцями Пожежне депо є пам’ятником архітектури пізнього класицизму. Нині тут містяться адміністративні установи.

Бібліографія:

  1.  Звід пам’яток історії та культури України: Київ: Енцикл. вид.Кн.1, ч. 1. А- Л.- К., 1999.- 608 с.
  2.  Київ. Енциклопедичний довідник. За ред.В. Кудрицького.- К., 1985.-С.491- 492.
  3.  Позняк П., П’ятериков С. Київ. Погляд через століття.- К., 1987.- С. 60- 61.
  4.  Цюпа Ю. Давнє поле поза градом: ( З історії Софійського майдану і будівель на його території) // Хрещатик.- 1994.- 21 черв.- С. 7.
  5.  Киркевич В. Софійська площа завжди була місцем історичних подій, пов’язаних з історією нації // Веч. Київ.- 1995.- 30 верес.

Олександрівський римо - католицький костьол

     На початку 19 століття у Києві був лише один римо-католицький храм — дерев'яний костьол. У 1814 році ця споруда згоріла, тому численні київські католики вирішили спорудити новий костьол. Серед шляхтичів-католиків Київської губернії почався збір коштів. Розмір напівдобровільних пожертв вираховувався залежно від кількості кріпаків, що належали шляхтичу — 25 копійок із кожної «ревізської душі».У 1814 р. шляхта звернулася до Санкт - Петербурга за дозволом на зведення храму - пам’ятки на відзнаку перемоги у Вітчизняній війні і в пам’ять перебування в Києві царя Олександра. У 1817 р. було закладено й освячено перше кутове каміння.

     У розплануванні ділянки брав участь архітектор А.Меленський. Первісний проект костьолу складено архітектором Пілером, за яким до 1830 р. було зведено об’єм до рівня вікон. З 1835 р. роботами керував архітектор Л.Станзані, який доручив розробку більш економічного проекту костьолу професору архітектури Київського університету Ф.Мєховичу. Добудову здійснено за пожертву А. Совєцького, внутрішнє оздоблення – коштом Д. та А. Понятовських.

     Будівництво завершено в 1842 р., оздоблювальні роботи - у 1847 р. До садиби костьолу (на фото – малюнок роботи Тараса Шевченка) входили: великий сад (не зберігся), одноповерхова будівля парафіяльної школи (друга половина ХІХ ст.), об’єднана з костьолом цегляною огорожею з ажурною металевою брамою (1800-ті р.р.), двоповерховий будинок причту (поч. ХІХ ст.), пізніше підвищений до чотирьох поверхів, та кілька службових споруд. Костьолу належав чималий шмат землі (майже половина сучасної вулиці Костельної), яку займала римо-католицька плебанія (житлові будинки священника та послушників).
     Архітектурний декор костьолу стриманий, у стилі класицизм. В інтер’єрі панує висотно розкритий підбанний простір. До 1930-х р.р. стіни було прикрашено ліпленням. Крім головного вівтаря, зробленого із штучного мармуру, було 6 настінних вівтарів та орган. На кінець 19 століття парафія Олександрівського костьолу складала понад 33 тисячі осіб (загальна кількість мешканців у Києві становила 188 488 осіб).
У 1937 р. костьол було зачинено, внутрішнє опорядження знищено, згодом пристосовано під установи та робітничий гуртожиток, внаслідок чого з’явились чотири поверхи.
У 1952 р. тут розмістився планетарій та частина фондів історичної бібліотеки.
У 1990 р. костьол повернуто католицькій громаді. Реставраційно - відновлювальні роботи здійснено за проектом архітектора С. Юрченка польською фірмою “ Енергополь”.
 Сьогодні ця пам’тка архітектури є  справжньою окрасою вулиці Костьольної

Бібліографія:

  1.  Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. В. Кудрицького.- К., 1985.-С. 321.
  2.  Олександрівський костьол // Наука і суспільство.- 2002.- № 1-2.- С. 24.
  3.  Пам’тки Києва: Путівник.- К., 1998.- С. 147- 148.
  4.  П’ять днів у Києві: Путівник.- К., 2003.- 72 с.: іл.

Головний (червоний) корпус Київського університету ім.Т.Г.Шевченка

     Київський університет св.Володимира було відкрито у 1834 р., спочатку він не мав свого приміщення і розташовувався в найманих приватних будинках на Печерську.
У 1834 р. був оголошений конкурс проектів будинку університету. Кращим був визнаний проект архітектора В.Беретті. Закінчував будівництво син архітектора О.Беретті.
    Будинок у стилі пізнього класицизму. Зведення такого великого об’єкта в новій частині міста супроводжувалося переплануванням магістралей, які пов’язували його з містом, новим будівництвом. У 1839 р. за проектом архітектора В.Беретті поряд був закладений Ботанічний сад (тепер - ім. академіка О. Фоміна).

     Будинок являє собою замкнуте каре із чотирьох триповерхових корпусів з внутрішнім двором. Симметричний за композицією. Головний фасад відрізняє художня виразність і монументальний характер. В архітектурі широко застосовано метал (чавунні капітелі колон, модильйони карниза, ліхтарі, східці й перила сходів тощо). Тоді ж постало питання про зовнішнє оформлення будинку університету. Його було пофарбовано в коричнево - червоний колір, який став традиційним. Цим кольорам відповідала стрічка ордена святого рівноапостольного князя Володимира, ім’ям якого був освячений Київський університет. За радянських часів університет безліч разів перефарбовували. Він був і жовтим, і зеленуватим, і сірим. Однак червона фарба пробивалася крізь усі інші. Врешті - решт його знову перефарбували в червоний, але трохи яскравіший, ніж у попередні часи, колір.

     Корпус недноразово перебудовувався. У листопаді 1943 р. будинок був спалений. У 1946-1954 р. р. його відновлено і реконструйовано за проектом архітектора П.Альошина, що не вплинуло на зовнішній вид споруди. Тепер червоний (головний) корпус Національного університету ім.Т.Шевченка на вул.Володимирській, 60 - окраса міста.

Бібліографія:

  1.  Володимирська вулиця: Культурологічний путівник.- К. 2003.- С. 235- 240.
  2.  Звід пам’яток історії та культури України: Київ: Енцикл. вид.Кн.1, Ч. 1. А- Л.- К., 1999.- 608 с.
  3.  Кальницький М. та ін. Нариси з історії Києва: Навч. посібник для серед. загальноосвіт. навч. накл.- К., 2002.- 384 с.: іл.
  4.  Київський національний університет ім. Т. Шевченка: Сторінки історії. Видатні вчені.- К., 1999.- 270 с.
  5.  Київський університет: Документи і матеріали. 1834- 1984.- К., 1984.
  6.  Київ. Енциклопедичний довідник. За ред. В. Кудрицького.- К., 1985.-651- 654.
  7.  Київ: Туристичний путівник.- К., 2001.- 691 с.
  8.  Кудрявцев Л. Дванадцять архітекторів, які будували Київ.- К., 2003.- С. 27- 34.
  9.  Лавров Д. Чому університет почервонів: Історія монументальної споруди Беретті // Старокиївські вісті.- 2002.- № 7.- С. 6.
 10. Перебаєв Ю. Від пасовиська до магістралі: (Історія спорудження Головного корпусу університету) // Голос України.- 2002.- 15 серп.

Підготувала Божко М., Урванцева О. (08.2010-09.2011рр.)

Нові надходження
Єва Нарубина. Я

Я : повість / Є. Нарубина . - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016.- 400 с.

Горобець О. Постаті з вирію

Постаті з вирію : повісті, нариси / О. О. Горобець. - Київ : "Видавництво "Фенікс", 2016.-176 с.

Володимир Кобзар. Хроніка буднів

Хроніка буднів: новели, повість / В. Ф. Кобзар. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 160 с.

Соломія Зеленська. Сповідь священика

Сповідь священика : роман / Зеленська Соломія. - Київ : "Видавництво "Фенікс", 2016. - 208 с.

Олександра Малаш. Любові багато не буває

Любові багато не буває : роман / О. В. Малаш. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 272 с.

Тетяна Крижанівська. Життя після літа

Життя після літа : роман / Т. І. Крижанівська. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 128 с.

© www.shevcbs.kiev.ua 2008Дизайн та розробка www.it-net.com.ua