Головна сторiнка Вiдiслати листа Карта сайту
Новини
Анонс подій
Територія спілкування
Прес-релізи заходів
ЗАВІТАЙТЕ (наші адреси, телефони)
Корисні поради
Ресурси бібліотек
Фотогалерея
Краєзнавчі замальовки
Вернісаж
Електронний каталог
Книжкові виставки до пам'ятних дат
Дегустація літературних новинок

Афіша

 



 



 

Краєзнавчі замальовки
Притулок книгомана публічний і приватний (N E W !)
***
Архітектурні пам'ятки
Втрачені назавжди
Вуличний арт в інтер'єрі українських міст
Дерева-патріархи
Історія кави в Києві "така ж гірка, як і солодка"
Історія однієї вулиці
Київська Швейцарія: Татарка
Київський вуличний арт
Київські околиці - неповторні і таємничі
Літературні місця
Тане київський модерн
Якщо в тебе є фонтан...


Притулок книгомана публічний і приватний (N E W !)

Першоджерела

     Історія першої бібліотеки в Києві  має прадавнє коріння. Засновано її великим київським князем  Ярославом Мудрим, про суспільну діяльність якого літописець свідчить: «Владимир землю взора и умягчи, сей же (мається на увазі Ярослав) насеял книжными словесы сердца верных людей, а мы пожинаем, ученье приемлюще книжное… Ярослав же сей, якоже рекохом, любим бе книги, многи написав и положи в святой Софии церкви».

     Літопис наголошує, що в Софійській книгописній майстерні перекладались і переписувались книги виключно церковні, що було обумовлено великою в них потребою завдяки поширенню в Руських землях християнської віри. З цього ж джерела найперше черпалися наукові й філософські знання. М. Ю. Брайчевський  підкреслював цікаву особливість „філософських (а надто – натурфілософських) праць, що створювалися на Русі: “Література, що нам тепер здається занадто релігійною та церковно забарвленою, з погляду того часу, відповідала вимогам науковості” [4]. Коло ярославових книжників, що діяли при  Софійському соборі, деякі історики, зокрема М. Грушевський та Н. Полонська-Василенко називають академіками.  
У Софії було укладено перший літописний звід 1037-1039 років, написано й проголошено знамените Слово митрополита Іларіона «О благодати и законе» (близько 1037-1050р.), започатковано перший звід законів «Руська правда», «Изборник Святослава», «Послание к Фоме, пресвитеру Смоленскому», філософські праці митрополита Клима Смолятича.
     Нажаль інформацію цим майже й вичерпано, подальша доля бібліотеки не відома, як не відомо достеменно  де містилася книгописна майстерня  й саме зібрання. Вважають, що частина бібліотеки загинула під час штурму монголо-татарами Києва в грудні 1240 р.

            Абетка зі стіни Софійського собору та сторінка  Ізборника Святослава 1073 року

   Не існує навіть єдиної думки про дату заснування бібліотеки. «Въ лъто 6545 (1037) заложи Ярослав церквь святыя Софья, митрополью» - цю дату Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ». Спираючись на дані про те, що будівництво храму було завершено в 50-х роках ХІ ст., історики пристають на думку про заснування бібліотеки саме в ці часи. 

     Відомо, що Софійське зібрання налічувало більше, як 950 томів. Дослідники наголошують, що воно не загинуло безслідно в полум’ї 1240 року, а розійшлося по бібліотеках соборів та монастирів, в тому числі і Печерського.  Відомості ХVІ – ХVІІ ст.. дають підставу стверджувати, що до пожежі 1718 року саме в Печерському монастирі було «прекрасне книгосховище з безліччю дорогих книг, в тому числі пергаменних грамот, яким не менше 500 років». Деякі історики вважають, що Софійське зібрання  існує десь у київських підземеллях, можливо навіть в підземних галереях Софійського собору. Як би там не було, з втратою, чи то із сутужністю доступу до фізичних носіїв, знання не були втрачені.

Справу Софійської книгописної майстерні і  бібліотеки Ярослава Мудрого неможливо переоцінити. Книги і думки, що народжувалися в Софії Київській ставали основою для  створення нових бібліотек і нових літературних творів. Приклад організації подібних наукових зібрань  з часом наслідується іншими соборами, в інших містах (Новгороді, Смоленську, Перемишлі тощо) та у великих монастирях. У них, за європейською традицією при архієрейських кафедрах зосереджувалися  вчені, письменники, іконописці і скульптори. П. П. Толочко вважає Софію Київську не тільки центром літописання, а й зосередженням передової наукової думки”, оскільки  “Поряд з церквами – книжки, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, публіцистичні твори”[2].

«Аптека для души» Павла Должикова

     В 1840 році поблизу поштової станції на Подолі в будинку купця Трепова (не зберігся), що  на розі Ігоревської і Олександрівської (Сагайдачного) було відкрито першу в Києві бібліотеку (за свідоцтвом інспектора 1-ї гімназії Павла Рудановського)  «кабинет для чтения новостей русской и французской словесности» під вельми романтичною назвою «Аптека для души». Її власник – член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів Товариства історії і старожитностей Московського університету, великий шанувальник і популяризатор читання, капітан у відставці Павло Должиков запозичив назву для свого закладу ані багато-ані мало — у бібліотеки, яка належала фараону Рамзесу ІІ, що правив Єгиптом у ІІ ст. до нашої ери…  Не зважаючи на деяку пафосність назви, мусимо відзначити, що бібліотечний фонд «кабінету» налічував близько 10 тисяч томів. В приватному закладі  стягувалася платня за користування – півтора рублі на місяць, тут окрім читального залу працювали відділи букіністичний, старожитностей та виставка нумізматики. Доречі, саме в «Аптеці» стався кумедний випадок з Миколою Гоголем під час його останньої зупинки в Києві у 1848 році, коли письменник повертався в Росію з Ієрусалима (Казус між Гоголем і паном Д[олжиковим] згадує у своїй статті «Гоголь у Києві» дослідник історії Києва Михайло Кальницький (див. http://primetour.ua/ru/company/articles/Gogol-v-Kieve.html). В 1865 році ймовірно у зв’язку з перебудовою Верхнього міста «Аптека для души» переїхала на Прорізну вулицю, де працювала до кінця 1870-х pp.

Перша публічна бібліотека в Києві

     «Не изыщете ли Вы средств, через сношение с начальниками губерний и предводителями дворянства, к заведению публичных библиотек, в которых бы жители оных могли пользоваться чтением книг» саме це питання – рекомендація адмірала і президента Вільного економічного товариства Миколи Семеновича Мордвінова започаткувало публічну бібліотечну справу в місті Києві так само, як і в інших губернських містах Російської Імперії.

   Першу публічну бібліотеку Києва урядили в 1866 році. Вона містилася в трьох кімнатах на першому поверсі Дворянського зібрання, що на фото праворуч від міської Думи (будівля не зберіглася, нині на її місті – Будинок Профспілок). Мала дві штатні одиниці – бібліотекаря і помічника бібліотекаря, і розпорядчий комітет з п’яти осіб, що працював на добровільних засадах.

Правила відвідування були доволі простими:
платня – 15 копійок на місяць (півтора рублі на рік);
книги додому не видаються;
заборонено вхід гімназистам початкових класів, монахам і ремісникам.

      Протягом сорока п’яти років через фінансову скруту бібліотека мандрувала з місця на місце і після шостого переїзду в 1891 році опинилася  на першому поверсі міської Думи.  Обставини скрутного фінансового становища публічної читальні, як і самовіддана праця її сподвижників  120-річної давності дуже нагадують нинішні: меценати і філантропи ще не були підготовані, а держава не бачила економічної доцільності цієї просвітницької справи. До того ж київські читачі досить довго не визнавали ніякої літератури, окрім духовної. Михайло Грушевський писав, що найпопулярнішою книгою в українських землях довго залишався  «Киево-Печерський патерик» — житіє печерських святих отців. Як би там не було, але саме за таких обтяжливих умов, завдяки  сумлінної праці її доглядачів та дбайливому господарюванню з читальні поступово постала у 1911 році Київська міська публічна бібліотека з чималими фондами у спеціально збудованому приміщенні по вул. Олександрівській (Грушевського, 1), нині Національна Парламентська бібліотека України. Про її історію читайте ТУТ

 

Приватна публічна бібліотека Ідзіковського

     За довгі 85 років існування фірми «Ідзіковський»  нею керували послідовно три члени однієї родини: Леон Вікентійович Ідзіковський, що заснував її у Києві 1859 року, дружина – Герсилія Гнатівна Ідзіковська, син Владислав Львович Ідзіковський. Це була найпотужніша приватна нотовидавнича фірма в Україні і  одна з найстаріших у Російській імперії. Фірма мала два власних магазини у Києві – «Владислав Ідзіковський» (по вул. Хрещатик,33/35) і «Леон Ідзіковський», що містився в будинку під №  29 по вул.Хрещатик, (майже на місці входу до станції метро «Хрещатик»).

     У 1870 р. при книгарні Леона Ідзіковського відкрили читальний зал, який з часом перетворився  на багату приватну бібліотеку з постійним штатом працівників у 10 осіб. На штампі її бібліотечних книг вказано: «Бібліотека російських, французьких, польських, німецьких та англійських книг». І місцезнаходження: «Хрещатик у д[омі] Попова пр[отів] Прорізній вул.» Дійсно,  вулиця Прорізна   майже впиралася в двері книжкової крамниці Ідзіковського. 

     Цей вишуканий читальний зал   зі скляною стелею міг одночасно вмістити майже 500 осіб. Його фонди налічували понад 173 тисячі видань російською, українською, французькою, польською, англійською, німецькою мовами, що значно перевищувало кількість фондів міської Публічної бібліотеки, мав багатий відділ дитячої літератури й передплачував у різні часи від 110 до 140 назв журналів. До того ж тут приділяли значну увагу українській та польській літературі й музиці. Та й щомісячна плата за користування  була досить помірною – 50 копійок. Фактично бібліотека була й своєрідним літературно-музичним салоном, оскільки тут проводилися поетичні читання, літературні диспути, співали і грали модні виконавці. 1897 року Владислав Львович організував при бібліотеці концертне бюро, що ним керувала його сестра Марія Львівна Ящевська (співачка, якій М.В.Лисенко присвятив пісню «Моя любонька» на слова А.Міцкевича).  Крім польських авторів, книгарня мала майже всі твори українських композиторів, зокрема О.Кошиця, К.Стеценка, М.В.Лисенка (350 творів), С.Гулака-Артемовського. 

Під час  лютневих подій 1918 року  книгарня  була спалена.   Бібліотека Ідзіковського припинила існування після того, як представники цієї сім'ї емігрували до Польщі; фонди її, частиною потрапили під Всенародну бібліотеку Україні (нинішню Національну  бібліотеку України ім. В.Вернадського), частиною розпорошилися.

      В квітні 2010 року українська митна служба передала до фондів Національної бібліотеки імені Вернадського цілу  колекцію старовинних нот:  «Вальси Р. Бергера», «F. Chopin. Pianoforte-werke», «Walzer, Nouve lle danse de Salon. Valse», «Souis XV», «К.Т. Брумлер. Етюди», «Ala Bascule. Vals»e, «Carl Faust. Theresen-walzer» та інші, що побачили світ у видавництві «Леон Ідзіковський». Частина нотних видань має штампи бібліотеки Леона Ідзіковського й автографи.

  

 Університетська бібліотека

     Одну з найбільших бібліотек України було започатковано в Києві спільно з Університетом Св. Володимира в 1834 році. Нині це бібліотека ім. М.Максимовича  Національного університету ім. Тараса Шевченка. В її основу покладено так звану "Кременецьку колекцію" з 34378 томів, що  в свою чергу грунтувалася на бібліотечному зібранні короля Станіслава Августа Понятовського, витоки якої сягають 1764 р. та подаровані приватні зібрання. Зокрема і зібрання київського губернатора Дмитра Бібікова. 

    

 «Бібліотеки і кабінети для читання»

     У 1859 році Василь Барщевський, який і сам був автором оповідань і віршів, відкрив у Києві книжкову торгівлю і влаштував при ній бібліотеку. Почав видавати книжки, серед яких «Демократія в Америці» Токвіля (переклад Якубовича) зайняла перше місце. Нажаль за перебігом обставин видавництво закрилося, але справу не було змарновано: власну бібліотеку Василя Барщевського було покладено в основу зібрання Київської публічної бібліотеки (Парламентської). В подальшому Барщевський був «совестним» мировим суддею при Київському магістраті, почесним членом Київського товариства сприяння початковій освіті, членом комісії народних читань й одним із засновників Київської публічної бібліотеки. 

    Цікавий соціально-освітній проект, пов'язаний з бібліотечною діяльністю, було втілено в життя позаминулого століття. В 1897 році Київський комітет «Піклування про народну тверезість» облаштував на Лук’янівській площі у невеликому дерев’яному будиночку скромну «народну чайну» з кімнатою-читальнею, яка швидко знайшла прихильників культурного дозвілля серед місцевих мешканців.  Користь від цієї діяльності визнала  міська влада і, як наслідок — у 1898 році безоплатно надала  під забудову ділянку землі у 350 квадратних сажнів (близько 1600 кв. м), але лише на той час, поки тут діятимуть чайна і бібліотека. Комітет не забарився і вже у 1902 році тут постав Лук’янівський Народний дім (після Жовтневої революції - Клуб трамвайників), у стінах якого розмістилися  крім бібліотеки та чайної безоплатні амбулаторія, нічний притулок для нужденних та зал для спектаклів і лекцій. 

     Інформаційні й культурні потреби мешканців південної столиці доповнювали безкоштовні читальні, що розміщувалися на Подолі, на вулиці Пушкінській, Тургенєвській. Крім того, функціонували також приватні бібліотеки, серед яких вирізнялася дитяча книгозбірня Дори Доброї.

     Киянин на початку ХХ століття мав усі можливості для задоволення своєї «читацької» спраги, незалежно від товщини гаманця. Заможні містяни  зверталися до приватних книгозбірень, бідніші — до безкоштовних читалень. Тому дефіциту на друковане слово не було. Ліворуч - фрагмент сторінки з міського довідника за 1890 рік з переліком власників та адрес бібліотек і кабінетів для читання.

     За авторитетним свідченням київського історика Віталія Ковалинського «На початку ХХ століття в Києві функціонували 48 книжкових крамниць, 20 бібліотек, а ще — безкоштовні читальні. Важливо взяти до уваги й загальну цифру населення столиці, що станом на 1913 рік становила 574 тис. мешканців. Порівнюючи із сучасними статистичними даними — три мільйони осіб (тільки постійних мешканців на 138 публічних бібліотек), — «інтелектуальна концентрація» культурної атмосфери Києва в ретроспективі минулого сторіччя була доволі примітною» [5]. 

Впорядкувала Урванцева О. (06.2012р.)

Бібліографія:

1. Костомаров, Н. Исторические произведения. / Н. Костомаров // «Пам’ятники исторической мысли Украины». - К.: Издательство при Киевском государственном  университете, 1989. – 736 с.
2. Толочко, П. Від Русі до України. / Петро Толочко // Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. – К.: Абрис, 1997. – 400 с.
3. Анисимов, А. Киев и киевляне. Книга І. / А.Анисимов. – К.: Курчъ, 2002. – С. 175 – 189.
4. Панкова, Є.  Туристичне краєзнавство / Є.Панкова // Навчальний посібник. - К.: Альтерпрес, 2003. - 171 с.
5. Виталий Ковалинский «Как киевлян читать приучали» // Уикенд. -  2011. - 09.06. - № 23(561).
6. Бібліотека Києво-Софійського собору як науковий і освітній центр Київської Русі. -  Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.- http://nbuv.gov.ua/
7. Вікіпедія. Електронний ресурс. http://uk.wikipedia.org/wiki/Бібліотека_Ярослава _Мудрого
8. Юліана Лавриш  «Забуті «аптеки для душі» // День.- 2010. - 6 серпня. -  №139-140.
9. Ірина Савченко Видавнича фірма «Леонід Ідзіковський» (до 150-річчя заснування) // Бібліотечний вісник. - 2009. - № 3
10. Михайло Кальницький «Проти Прорізній» // http://grishachernishenko.consultingsub.ru/labels/gazeta/
11. Лев Биковський «Книжна торгівля на Україні» // Бібліотечний вісник – 1997. – № 1. – С. 30–32.

Нові надходження
Єва Нарубина. Я

Я : повість / Є. Нарубина . - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016.- 400 с.

Олена Рижко. Ще одна історія про…

Ще одна історія про... : роман / Рижко О. М. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 192 с.

Лідія Новикова. Виноградна гойдалка

Виноградна гойдалка : поезія для дітей / Л. В. Новикова; упоряд. Новіков А. В. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. -80 с, іл.

Олег Гончаренко. В чеканні нової трави. Апокрифи дійсності

В чеканні нової трави. (Апокрифи дійсності) : збірка поезії / О. М. Гончаренко. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 208 с.

Соломія Зеленська. Сповідь священика

Сповідь священика : роман / Зеленська Соломія. - Київ : "Видавництво "Фенікс", 2016. - 208 с.

Микола Ткач. Час любові і болю

Час любові і болю : поезія / М. М. Ткач. - Київ : «Видавництво «Фенікс», 2016. - 208 с.

© www.shevcbs.kiev.ua 2008Дизайн та розробка www.it-net.com.ua